У той день і в наступний Самковський не читав свіжих газет, тому й не знав, що у Львові знову сталося вбивство поліціянта. Бувалого фельдфебеля, міцного й загартованого, знайшли мертвим на Верхньому Личакові.
V
Вістович завчасно дістався на Бернський двірець. Потяг з Венеції мав прибути лише за годину, ще стільки ж часу він стоятиме тут, доки висадить пасажирів і прийме наступних. Тих, що вирушать до Страсбурга, Праги, Відня або, як і він, до самого Лемберга.
Комісар за звичкою вкотре перевірив документи, які тримав у внутрішній кишені маринарки з теплого гарусу. Маринарку він купив сьогодні вранці у крамниці поруч готелю. В ній зручно буде подорожувати й не шкода, якщо до неї випадково вчепиться вагонний чи вокзальний бруд, оскільки коштувала вона якихось два франки. Під маринаркою Вістович мав свіжу накрохмалену сорочку, яку вчора забрав з готельної пральні, пристебнутий чистий комірець, що приємно лоскотав шию, і тонку краватку. У лівій руці тримав плаща, оскільки в полудень у Берні потепліло і він мусив його зняти, у правій — свою невелику валізу.
Документи передбачувано виявилися у тій самій кишені, куди він їх поклав, розрахувашись за готельний номер. Паспорт, поліційне посвідчення, банківський контракт, складений учетверо й захований між сторінками нотатника. В іншій кишені лежав портсигар і єдиний сувенір із Швейцарії — бензинова запальничка «Ronson».
У двірцевій почекальні виявився більш-менш пристойний ресторан, де комісар вирішив пообідати перед дорогою. Замовив печеню з гуски і бокал червоного ельзаського вина. Очікуючи на замовлення, закурив, з цікавістю вуличного хлопчака підпаливши край своєї львівської цигарки американською запальничкою. Вогонь вистрибнув з неї і зашкварчав, лизнувши тютюн і делікатний цигарковий папір.
Тонке клацання на короткий момент привернуло до Вістовича увагу інших відвідувачів. Кілька чоловіків одночасно подивилося в його бік, чи то оцінюючи ще не надто поширене бензинове кресало, чи то самого курця. Одним із них виявився полковник Редль, якого комісар, зайшовши до ресторації, не помітив. Схоже, він також вирішив прибути завчасно і, як на злість, обрав те саме місце, щоб пообідати. Понад усе комісару не хотілося, аби той зараз підвівся й підійшов до його столика. І байдуже, щоб лише привітатись чи потеревенити. Але полковник, мовби відчуваючи нехіть спілкування з боку Вістовича, тільки кивнув йому й знову занурився поглядом у газету.
Втім, самої присутності його вистачило, щоб отруїти цей простір. До того ж принесена гуска виявилася недопеченою, а вино кислим, мовби Редль якимось чином зумів проникнути на кухню і втрутитися у роботу кухаря, а потім підступно долити в ельзаське, яке Вістовичу завжди смакувало, добрячу порцію оцту.
За якісь чверть години комісар підвівся, заплатив і вийшов, не залишився ані сантима чайових. Він досі не знав, що робити з таємницею, яку дізнався про полковника. Як порадити собі з власним сумлінням, знаючи, що разом з ним до Лемберга от‑от вирушить імовірний російський шпигун. Так само не знав, як бути з тим, що він сам залежить від цього імовірного шпигуна. Адже бісовий Пульманн, з яким Вістович підписував контракт, — його друг. А отже, розповість Редлю все, що той забажає. Але найгірше те, що в комісара можуть бути неприємності з імперською фінансовою владою. Лишалося тільки сподіватися, що вони з полковником мовчатимуть навзаєм. Редль не заважатиме йому користуватися грішми на швейцарському конто, тримати їх на старість, отримувати відсотки через Банк Австрії, якщо він дозволить Редлю шпигувати з поміччю таких покидьків, як Грумм.
Комісар згадав про лист, який він змушений був віддати полковнику. І що зміст листа переписано в нотатник. Прикметно, що саме там, у записнику, зберігався й банківський контракт. Потайки навіть від самого себе Вістович сподівався, що в тому листі не було нічого важливого. Або щось, що, навпаки, не шкодить, а слугує інтересам Австро-Угорщини. Це означало би, що Редль не порушив військової присяги. І це звільнило би Вістовича від докорів сумління. Треба тільки розшифрувати написане. Найпевніше — доведеться зробити це самому. Адже довіритись якому-небудь криптографу в цій справі він не міг.
З такими думками Вістович спостерігав, як до перону поволі прибуває поїзд. Чорний локомотив з велетенською трубою, чахкаючи й скрегочучи своїм масивним сталевим тілом, підтягував до перону десяток сіро-брудних вагонів, серед яких було два, приналежних до першого класу, — один слугував ресторацією, а решта мали на собі маркування другого класу.