Комісар натиснув на ручку дверей з римською цифрою XII. Купе виявилося незачиненим. Всередині було темно, а в ніздрі вдарив запах алкоголю і порохових газів. Вістович ступив кілька обережних кроків і ввімкнув світильник. Його скупе жовто-червоне світло лилося на стіл, де стояла напівпорожня пляшка бренді, далі на канапу і пасажира, що сидів на ній, звісивши голову на груди. З-під щелепи в нього розпливалася широка пляма, змінюючи колір дорогої сорочки з білого на темно-червоний. Світло від електричних жарівок заведено було називати мертвим, позбавленим того життя, що мають в собі денні сонячні промені. Таким же мертвим було й тіло детектива Ебербаха.
У правій руці чоловік все ще тримав револьвер. Це був той самий «Zig-Zag», про який вони згадували за вечерею. Видавалося, ніби детектив пустив собі кулю в голову, приставивши зброю знизу, під щелепою, паралельно до шиї.
— Що діється? — почув комісар чийсь голос за спиною.
Він озирнувся. Перед ним стояв худий довготелесий кондуктор, на пів голови вищий за Вістовича. Обличчя мав стривожене й заспане одночасно. Італієць, який чергував перед ним, очевидно, зійшов десь у Базелі або на самім кордоні. Комісар навіть встиг подумати про те, як той зрадіє, дізнавшись, що ця халепа сталася не на його зміні.
— З пасажиром у цьому купе дещо сталося, — промовив комісар.
— Сталося серйозне? — перепитав той.
— Настільки, що проситиму нікого сюди не впускати, — сказав Вістович голосніше, аби його почули решта. Ті, хто протираючи зі сну очі й сяк-так одягнувшись, також підходили й юрмилися в коридорі, намагаючись з’ясувати хто, в кого і чому стріляв.
— А ви хто? — з недовірою перепитав кондуктор.
— Я з поліції, — коротко повідомив Вістович.
Службовець кивнув і голосно промовив:
— Пані та панове, просимо вас повернутися на свої місця! Виник незначний інцидент, який жодним чином не вплине на нашу подорож. За три години, згідно з планом руху, ми зупинимося в Страсбурзі.
«Незначний інцидент» прозвучало для Вістовича трохи комічно, але на решту пасажирів це подіяло потрібним чином. Поволі, неохоче, увесь час ставлячи питання, на які ніхто не збирався відповідати, вони розбрелися по своїх купе, щоб доснити, кому вдасться, свої подорожні сни.
— У вас є перелік пасажирів? — запитав Вістович кондуктора, коли останній роззява зачинив за собою двері.
— Звісно, — відповів той.
— Принесіть його мені.
— Хочете викреслити бідолаху зі списку? — несподівано сказав кондуктор, кивнувши в бік трупа.
Своє службове чако він зняв з голови і тримав тепер у руках.
— А ви, бачу, полюбляєте мертвецький гумор, — глянувши на нього скоса, сказав комісар.
— Даруйте, — перепросив кондуктор. — У шістнадцять я потрапив на війну з французами, і відтоді, попри те що минуло багато років, трупи мене не лякають. Список зараз буде…
Заклавши чако на голову, він швидким кроком попрямував до свого службового місця. Комісар тим часом повернувся в купе самогубця. Увагу його привернув рукопис у бруднуватій оправі, що стирчав із валізи Ебербаха. Так, ніби хтось збирався витягнути його й почитати перед сном або недбало поклав туди, вже прочитавши. «Читати стільки тексту — це, мабуть, останнє, чого б мені запраглося, якби я вирішив накласти на себе руки», — подумав комісар, швидко хапаючи рукопис. Потім, у два кроки опинившись перед своїми дверима, прочинив їх і кинув папери на стіл. Після цього знову опинився біля покійника.
Надійшов кондуктор зі списком у руках. Забравши в нього листок, комісар швидко пробігся поглядом по кривих літерах і цифрах. Серед них було і його прізвище, написане з помилкою, як «Herr Wistrowytsch». Раптом всередині неприємно вкололо: навпроти цього пана Вістровича було позначено купе № 12. Саме те, де зараз лежав мертвий Ебербах.
Звісно, нічого дивного в цьому не було, адже він сам запропонував лжеіталійцю помінятися місцем, аби той не перебирався і спав собі далі. Здавалось би, нічого дивного…
— Чи можу я залишити список собі? — запитав він у кондуктора.
— Якщо повернете, — відповів той.
— Поверну, — пообіцяв комісар і роззирнувся уважно по купе. — Чи знайдеться у вас ліхтар?
— Звичайно, — з готовністю промовив той, ніби йому й не набридло бігати. — Мене звати Франк, — додав він, — Франк Мюллер.
— Адам Вістович, — представився комісар у відповідь. — Ну ж бо, Франку. Швидко несіть те, що я попросив…