— З нас двох ніхто, — відповів старший.
— Гаразд. Тоді дізнайтеся, хто з ваших колег, — наполіг комісар. — Це було приблизно опівночі.
— Тут лише двоє офіціантів, — пояснив лисий, — і вони перед вами.
— Віднести замовлення міг бармен, але не опівночі, — додав блондин. — У цей час ресторацію вже зачинено.
Вістович сердито закусив губу. Виходить, кельнер, який приніс Ебербаху випивку, насправді міг бути вбивцею. Тільки чому постріл пролунав аж під ранок? А головне — як убивці вдалося зникнути так швидко? Адже комісар опинився перед дверима вбитого майже одразу?
Не озвавшись до кельнерів більше ані словом, поліціянт повернувся назад, до вагона, але подався не до свого місця, а до купе під номером шість. Тут, як він пам’ятав зі списку пасажирів, мав перебувати «Herr Oberst Redl».
Вістович постукав і, щойно полковник відчинив, рвучко зайшов досередини, відіпхнувши того від входу й не даючи можливості закрити двері йому перед носом. Редль, гепнувшись усім тілом на канапу, дивився на нього виряченими від подиву очима.
— Здивовані, що я живий? — запитав комісар, закочуючи правий рукав.
— Збираєтеся зійтися зі мною навкулачки? — промовив Редль. — Тоді дайте мені можливість підвестися.
— Щоб ти схопив свій револьвер? Е, ні! Спершу ти мені розкажеш, де зараз Грумм, — Вістович нетямився від люті.
— Грумм у Швейцарії. Він узяв конверт і…
Редль замовк. Спіймавши погляд поліціянта, зрозумів, що брехати не було сенсу.
— Гаразд, він у поїзді.
— Де? В якому купе? Його немає в переліку пасажирів.
— Він під іншим прізвищем, у вагоні другого класу.
— Прямує, як і ви, до Львова?
— Так.
— Навіщо?
Редль не відповідав.
— Я запитав, полковнику, — нагадав комісар.
— Цього я не скажу вам, комісаре, — він заговорив раптом твердо, мовби згадавши, яку посаду обіймає в Генштабі, — є таємниці, яких не видають за жодних обставин.
— Наказ убити мене віддали йому ви?
— Що? — здивувався Редль.
— У купе номер дванадцять лежить труп. У цьому купе мав їхати я. Причин бажати мені смерті у вас більш ніж достатньо, — пояснив комісар.
— Назвіть хоч одну.
— Не клейте дурня, полковнику… Саме цим і пояснюється ваша щедрість, коли в Берні ви подарували мені квиток у вагон першого класу. Я мав бути поруч. Тоді вбити значно легше.
Вістович зиркнув у бік гардеробу. Всередині висів плащ Редля, у кишені якого виднівся темно-коричневий край пістолетного руків’я. Поліціянт сягнув по нього і за секунду вже тримав перед собою красеня-браунінга, модель 1900 року. Переконавшись, що всередині є набої, промовив:
— Зброю я візьму собі. Поверну вам у Львові.
— Як ви смієте, чорт забирай! — закипів полковник і рушив до комісара, але Вістович одним різким поштовхом відправив його на попереднє місце.
— Грумм замість мене вбив іншого чоловіка. Типа неприємного, але непричетного до наших з ним і з вами порахунків, — сказав Вістович, повертаючись до дверей.
— А я чув, що той бідолаха наклав на себе руки, — промовив полковник.
Звичні спокій і нахабство, здавалося, до нього повернулися.
— Я іншої думки, полковнику. І неодмінно поділюся нею з поліцією в Страсбурзі. Наприклад, зверну увагу слідчих, що на ідеально білому манжеті сорочки покійника немає жодного сліду від пороху, або на те, що рана не обпалена гарячими пороховими газами, як це буває тоді, коли самогубець притуляє до себе зброю. Стріляли щонайменше з двох кроків.
— Це неможливо, оскільки пасажир був у купе сам, — заперечив Редль.
Він все ще намагався говорити спокійно, але помітно зблід.
— Маєте рацію, але кондуктор бачив, як у його купе заходив кельнер. Думаю, Салтіні в цей час там не було. Кельнером перебрався цей горлоріз Грумм. Побачивши на столі відкорковану пляшку бренді, яку пасажир незадовго перед тим сам приніс із ресторану, підсипав у неї снодійного.
— І що далі? — запитав Редль.
— Грумм вийшов, але повернувся вже після того, як ми перетнули кордон. Пристрелив сплячого з його револьвера, переплутавши в темряві його зі мною. Потім вклав зброю йому в руку.
Вістович повернувся, щоб відчинити двері.
— Гаразд. А як убивця потім вийшов? Адже переполох почався відразу? — сказав йому в спину Редль.
— Наразі не знаю, — відповів комісар, — нехай це з’ясовує страсбурзька поліція.