За хвилину комісар вийшов з купе й, прошмигнувши повз двері під номером XIV, перейшов до вагона-ресторації. Обличчя лисого й світловолосого кельнерів аж скисли при його появі, проте Вістович приязно їм усміхнувся і попросив приготувати подвійний сніданок для першого класу.
— Вам принести? — запопадливо перепитав старший офіціант.
— У чотирнадцяте купе, — відповів комісар, дістаючи з гаманця кілька грубих купюр. — І ще…
Вістович підкликав його до себе й промовив щось на вухо пошепки.
— Буде зроблено, Herr Wistowytsch, — змовницьким тоном пообіцяв кельнер і прийняв до рук гроші — його досвідчене око зауважило щедрі чайові.
Щойно поїзд вирушив зі Страсбурга, як той самий кельнер, тримаючи в руках важку тацю, обережно постукав у двері з цифрою XIV. На таці, крім ельзаських булочок, щойно куплених у місті, сиру, кави, свіжих фруктів і персикового варення, стояла відкоркована пляшка італійського «Chianti» й два бокали.
Маґда відчинила й оторопіла від здивування.
— Ви помилилися, — сказала вона й уже збиралася зачинити двері, але кельнер заперечив:
— Аж ніяк, пані. Мені наказано принести сніданок саме у ваше купе.
— І хто ж вам наказав?
— Я, Маґдо, — промовив з-за його спини Вістович.
Він став поруч з офіціантом і впевнено забрав тацю з його рук. Кельнер відкланявся й швидко пішов геть, залишаючи цих двох сам на сам.
— Вістович? — тепер замість здивування в її очах майнув острах. — Що ви тут робите?
— Подорожую, як і ви, — сказав львів’янин, відчуваючи, що цей переляканий і водночас офіційний тон його добряче зачепив. — Можна мені зайти? Стояти з цим усім незручно, мушу зізнатися.
— Я щойно сюди перебралася… — промовила Маґда, непевно озираючись на свою напіврозпаковану валізу. — Тому, щиро кажучи, поки не можу приймати гостей.
— Облиш, — впевнено сказав комісар і рішуче подався вперед. — Я ж не гість.
Жінка відступила, пропускаючи його досередини. Вона й справді встигла зняти пальто, рукавички й капелюшок, прилаштувавши всі ці речі в гардеробі. Одним рухом елегантної ніжки Маґда заштовхнула валізу під канапу.
Комісар поставив тацю на стіл і заходився наливати каву з кавника у два керамічні горнятка.
— Готовий побитися об заклад, ти ще не снідала сьогодні, — промовив він.
— Ні, — зізналася Маґдалена. — Але ж хіба пасує до сніданку вино? Навіть якщо це к’янті?
— К’янті, моя люба, пасує навіть замість сніданку, — незворушно відповів Вістович, — я міг би мати сумніви щодо хересу або, скажімо, рислінгу, але щодо к’янті — ніколи.
Маґда нарешті всміхнулася і, взявши каву, обережно відпила. Чоловік не зводив з неї очей, і обоє досі стояли, хоч це було й незручно, оскільки поїзд трясло.
— Куди ти прямуєш? — запитав нарешті комісар.
— До Лемберга.
— Це ж треба, — він здивувався цілком щиро.
Виходить, ніяка не Прага, і ніякий не Відень. Шпигунка з A III b має завдання в його рідному місті.
— Не розпитуй в мене нічого, будь ласка, — попросила жінка. — Я розумію, що тебе розпікає цікавість, проте не змушуй мене брехати.
— Гаразд, — зітхнув він, — скажи принаймні, чи їдеш туди сама, чи з тобою ще десяток агентів?
— Фішер і Клавдія також у поїзді, — відповіла Маґда, — з ними ще двоє чоловіків, не агентів.
— На пероні я бачив лише тебе. Вони в іншому вагоні?
Агентка кивнула.
— У тому, що з іншого боку ресторації.
На цих словах Маґда стиснула губи, аж вони побіліли, й відставила каву.
— Ти могла би бути зі мною відвертішою, — дорікнув їй Вістович, — врешті-решт дечим мені зобов’язана.
— А хіба я не достатньо сказала? — раптом випалила Маґда. — Ти тепер знаєш більше, ніж будь-хто сторонній.
— Що ви робитимете у Львові? — запитав комісар.
— Я ж просила, не розпитуй.
Жінка відвела очі до вікна, де виднілися малоприємні околиці Страсбурга. Інженери залізниць мають дивовижний талант прокладати колію найогиднішими дільницями навіть найчарівніших міст.
Вістович дивився на бліді щоки Маґдалени й натягнуту шкіру на шиї, таку делікатну й прозору, що під нею виднілися тонкі сині жилки. Був час, коли він припадав губами до цієї шкіри, відчуваючи, як під нею збуджено пульсує кров.