Він спробував узяти жінку за руку, але та сердито відмахнулася.
— Усе це недоречно, Адаме, — промовила Маґда. Вперше назвавши його на ім’я.
— Що саме?
— Твоя поява, залицяння, вино…
— Хіба ж я залицяюся?
Вона засміялася. Сміх прозвучав трохи нервово.
— Подивися на себе, — промовила Маґда, — огрядний немолодий Дон Жуан, що кілька хвилин тому поспіхом нарядився в ґарнітур, бо побачив перед собою ту, що може якось придатися. Яке щастя, правда?.. Удача сама йде до рук. Чому б зі мною не порозважатися, як з курвою, випитати все, що хочеш, а потім покинути? Як минулого разу?..
— Про що ти, Маґдо?.. — спантеличено видавив з себе Вістович.
— Забирайся під три чорти! — гнівно вигукнула вона й вказала на двері. — Я попрошу, аби все, що ти приніс, занесли назад.
— Не потрібно, — відказав він і, не зволікаючи більше ні миті, вийшов. — Вар’ятка, — сердито додав уже в коридорі, на ходу зриваючи з себе хустинку, що пахнула кельнською водою.
Втім, його роздратування потроху згасало, щойно він пригадав слова Маґди про Фішера й Клавдію. Що, в біса, мусило статися, аби всі вони в один час вирушили на окраїну Австро-Угорщини? І чи знають, цікаво, про те, що в них під носом вони з Редлем? Втім, якщо не знають, то от‑от дізнаються. Найпевніше, Клавдія вже з’ясовує, хто подорожує в обох вагонах першого класу.
З іншого боку, що б не гнало прусських розвідників Третього відділу зараз до Львова, ті не обов’язково мають бути йому ворогами. Якраз навпаки. І Фішер, і Клавдія могли б стати його союзниками у протистоянні з Редлем. Звісно, якщо той не домовиться з ними раніше. Так чи інакше, лишалося чекати найпершої зручної можливості поговорити з майором Фішером.
Вдалося це зробити за обідом. Теодор Фішер сидів у товаристві худорлявого чоловіка з акуратною борідкою. Незнайомець дивився стомленим відсутнім поглядом кудись перед собою, у той час як майор насолоджувався сигарою й неспішно щось йому говорив. Так ніби втішав свого співрозмовника або доводив, що життя — не тільки неприємності й труднощі, а відрізок часу, не позбавлений також і приємних речей.
Як не дивно, побачивши комісара, майор першим подав йому знак, запрошуючи приєднатися до їхнього товариства. Львів’янин кивнув у відповідь і попрямував до них.
— Пане Вістовичу! — Фішер підвівся йому назустріч і простягнув руку для привітання. — Радий вас бачити. Зізнаюся, неабияк втішився, дізнавшись, що ви також у цьому поїзді.
«Як же чудово в нього виходить брехати, — подумки зауважив комісар, — насправді ж йому хочеться, аби я вийшов і випадково залишився на якій-небудь одинокій станції подалі від цивілізації».
— Пане Фішере! — не менш радісно промовив львів’янин, тиснучи йому руку. — Яка несподіванка! Їдете до Відня? Чи до Праги?
Вістовичу здалося, що ці запитання прозвучали трохи фальшиво, адже він добре знав відповідь, проте вирішив не перейматися. Врешті-решт уся ця розмова була фальшивою, і жодне слово в ній не коштувало найменшого недоїдка з цієї самої ресторації, де вони перебували.
— Не вгадали, комісаре. Будете вражені, але я прямую до Лемберга, — сказав Фішер.
Вістович удав глибоке здивування.
— Як і пан Бобровський, — вказав він на чоловіка навпроти себе. — До речі, познайомтеся…
— Яків Олександрович Бобровський, — підвівшись з-за столу, сам представився той, вимовляючи кожне слово повільно й виразно, мовби для того, щоб комісар запам’ятав його ім’я на віки вічні й не смів ніколи переплутати з будь-яким іншим.
— Адам Вістович, — відповів комісар.
Зачувши слов’янське ім’я, Бобровський пожвавішав. Уважно подивившись на комісара, він запитав:
— Можливо, ми не мусимо говорити з вами німецькою? Ви знаєте російську?
— На жаль, ні.
— Чому? Хіба ви не з Галичини?
— У Галичині говорять польською, українською й німецькою. Але не російською.
В очах Якова світилося щире здивування, він, здавалося, досі був переконаний, що російською говорять усі слов’яни.
Вістович сказав правду: знайти навіть у Львові мовця російською було важко. Що вже й говорити про менші міста. Сам він міг, за потреби, порозумітися з росіянином і на службі навіть мусив читати ліві пропагандистські газети російською, проте зазвичай волів уникати таких лінгвістичних потуг.
На додаток запротестував Фішер:
— Е ні, пане Бобровський! Жодної мені тут російської! Чи ви хочете, аби я ні чорта не розумів?
— Даруйте, — знічено, як гімназист на уроці, відповів той.