— Гроші я маю при собі, — продовжив італієць, стежачи тепер, як від його слів змінюється обличчя Піллера.
— Радий це чути, — промовив швейцарець.
— Втім, є одна умова… — сказавши це, Салтіні відкинувся на спинку крісла й заклав ногу на ногу. Потім підніс до рота цигарку й стиснув її своїми тонкими акуратними губами. Ці губи не пасували до його лисого черепа і зламаного носа. Здавалося, на цьому обличчі вони опинились випадково.
«Яка ще, до дідька, умова», — швейцарець відчув, що знову нервується, проте залишив ці слова при собі.
— Насправді нічого надзвичайного, — поспішив заспокоїти його співрозмовник, і слова вилітали з його рота слідом за темно-синім цигарковим димом. — Мені потрібен оригінал цього рукопису.
— Але… але я не маю його при собі, — відповів Піллер.
— Звісно, що ні, — посміхнувся Салтіні, — я бачу, що ви прийшли сюди лише зі своїм перекладом. Оригінал, мабуть, залишився в готелі.
Швейцарець заперечливо хитнув головою.
— Оригінал залишився у Цюриху, — сказав він.
Запала мовчанка, яку зрештою порушив сам Піллер:
— Послухайте, пане Салтіні… Все це якось дивно. У жодному листі ви не згадували, що вам потрібен оригінал твору, — заговорив він, — та навіть якби й згадували, боюся, що це неможливо. Адже рукопис мені довірила сама авторка, і не пізніше, ніж за два місяці я мушу надіслати його їй назад до Ґаліції… Ми домовлялися, що я перекладу текст італійською й передам його вам у домовлений час. Себто сьогодні… Я день і ніч працював, аби встигнути! Витратив останні гроші на квиток до Венеції, аж тут виявляється…
Видавець примирливим жестом, виставивши перед собою долоню, зупинив його емоційну промову.
— Маєте рацію, пане Піллере, — сказав Салтіні, — визнаю, усіх умов я вам не повідомив. Проте, як мені здається, двоє інтеліґентних людей завжди можуть домовитись. Я, скажімо, готовий подвоїти суму вашого гонорару, аби компенсувати це непорозуміння. Що скажете?
Піллер важко ковтнув слину.
— Не знаю, чи ви почули, пане Салтіні, — промовив він, — я сказав, що авторський рукопис залишився у Швейцарії.
— У вашому помешканні?
— Ні, в надійнішому місці.
— На бога, пане Піллере! Ми живемо в прогресивні часи! — раптом вигукнув італієць. — Відправте додому телеграму, попросіть кого-небудь вислати вам цей бісів рукопис до Венеції поштою. Звісно, ви не завтра отримаєте посилку, доведеться трохи почекати, але всі витрати, пов’язані з вашим перебуванням у Венеції, я беру на себе.
— Чому вам так потрібен оригінал? — поцікавився швейцарець. — Ви не довіряєте моєму перекладу?
Загасивши недопалок, він дістав з кишені хустинку й протер спітніле чоло.
— Ну, що ви! Звісно, довіряю, — запевнив Салтіні.
— То в чому річ?
— Це професійна таємниця, пане Піллере. Дозвольте її не відкривати, — голос видавця став категоричнішим і навіть жорсткішим. — Просто зробіть те, що прошу.
— Я вже казав, я дав слово авторці…
— Хай йому біс! — Салтіні несподівано ляснув рукою по стільниці. Від його врівноваженості не залишилося і сліду.
Піллер схопився з крісла і став як укопаний, не знаючи, як йому бути далі. Італієць також звівся на ноги. Якусь мить вони просто дивилися один на одного, а тоді Салтіні рвучко подався до дверей, замкнув їх, а ключ поклав до кишені піджака.
— Ви звідси не вийдете, добродію, доки ми не домовимося, — повідомив він швейцарцю.
— Відколи це у видавців такі мафіозні методи? — запитав Піллер.
— Що вдієш, — розвів руками Салтіні, — ринок жорсткий, на полицях купа дешевих французьких романів, читачу не догодиш, влада дере податків три шкури, тож доводиться отак — перекладача до стіни.
— І що ви зробите? — злякано перепитав швейцарець.
— М’яко переконаю вас пристати на мої умови.
— А як же авторка?
— Їй ми подаруємо один друкований примірник. А рукопис — скажете, що загубили.