Перед Семмі сидів чоловік, що по-ханнівски усе відчував і розумів, що знав простір і бачив Галактику збоку, що мав досвід, по-симурівськи сприймав і любив Всесвіт. І було ще щось, що відразу відізвалося в душі.
А людина раптом сказала:
— Здрастуй, Семе.
Вперше за тисячі років хтось, окрім Кет, вимовив його ім’я! Від несподіванки Семмі остовпів, проте на душі посвітлішало.
Вражена не менше за Семмі Кет прошепотіла:
— Звідки він знає?
Семмі простягнув лапу, і людина поклала на неї обидві свої руки. Вони були одні на стадіоні, коли людина довірливо прихилилась і замовкла.
А за півгодини Кет сказала:
— Семмі, на підході група людей. Серед них командир Бази.
Чоловік на ім’я Джон теж помітив цю групу, підійшов до них, потім покликав Семмі й представив як свого давнього друга. Потім показав Базу і Меморіал, представив Семмі величезній кількості людей на стадіоні. А потім запросив до себе додому, за 40 парсеків від Ключа. І... відпустив Семмі!
Кет вперше відчувала дивне почуття, яке не змогла класифікувати. За звичкою піддавати все аналізу спробувала розібратися. Не змогла.
В катер влетів розбурханий симур.
— Сестричко, справа зроблена! Він такий же, як Лео, копія, але зовсім інший! Вітаю!
— Я теж вітаю тебе, Семмі. Не скачи так, катер розвалиш!
— Кетті, щось ти не дуже рада.
— З чого ти взяв? Все добре, друже.
— Ні, постривай! Що не так? Кетті, ти ревнуєш!
І тут Кет зрозуміла, що ж вона відчувала.
— Ти вгадав, Семмі. Я сама тільки що зрозуміла. Ніколи не думала, що здатна на такі примітивні емоції.
— Пробач, сестричко. Не хотів тебе образити.
— Дурниці, я не ображаюся. Джо запросив тебе до себе? Коли повернешся?
— Він іде в черговий рейд за шість тижнів. А ще він має тритижневу програму відвідин інших світів Федерації. Це означає, що я повернуся приблизно за два тижні. Як з невеликого рейду.
— Буду сумувати, друже. До речі, мене вразила одна річ на Меморіалі.
— Яка?
— Те, що там рівноправно ховають людей і аватар.
— Людей варто поважати вже за одне це.
Він полетів.
Очима Джона
На п’ятому році роботи екстом до мене дійшла інформація про якусь дивну пригоду на нашій Базі, появу великої життєвої форми. На той час траса до Секстанта була майже прокладена, і я вільно звертався безпосередньо до Голови. Стало цікаво. Але Голова відповів мені ухильно: так, ситуація була, але говорити про щось певне поки що рано.
Я саме йшов у черговий рейд. А по поверненню, на підході до Бази, Голова сам вийшов на зв’язок за допомогою закритого каналу.
— Джоне, ви найдосвідченіша людина в Дивізіоні. Прошу вас переглянути ці звіти і висловити свою думку. Наші аналітики в глухому куті.
На моніторі з’явилися оперативні звіти про п’ять епізодів, сухий виклад фактів, що перемежовується знімками, графіками, таблицями. Подивився. Потім ще раз, повільніше. Картина виглядає приблизно так.
Стадіон на екстівскій базі. Футбольне поле, бігова доріжка, невисока, на 7 рядів, південна трибуна. Пізня весна, ранок. Троє молодих екстів — Френк, Пітер і Нік, у кожного по п’ять коротких стажерських рейдів, проводять легке фізо перед сніданком. Не поспішаючи, біжать по доріжці навколо поля. Сьогоднішня норма: три кола. У шестимісному медичному глайдері поважно сидить лікар, середніх років мадам Луїза, вся в білому, сувора й не усміхнена. На руці у кожного екста замість звичного особистого комунікатора широкий м’який браслет-сканер. Перед очима у мадам медичні монітори.
— Пробіжка закінчена, молоді люди! Тепер перепочинок п’ять хвилин і робота з м’ячами.
Ексти не поспішаючи, підійшли до глайдера, і мадам видала по крихітній пляшечці якогось гидотного, але надзвичайно корисного пійла. Нічого не вдієш, випили, зітхнувши і з відповідною мімікою. Витягли з глайдера сітку з футбольними м’ячами і пішли до ближніх воріт. Побігали, попасували. Потім Френк встав за воротаря, а Пітер з Ніком намагалися забити. Потім у ворота встав Нік, потім Пітер. М’ячі розсипалися по всій половині поля. Хлопці періодично їх збирали і починали спочатку.
Мадам Луїза дивилася на монітори і робила якісь позначки. І раптом у глайдері виник низький неголосний застережливий звук, чутний тільки Луїзі. Один монітор спалахнув помаранчевим, і життєві параметри підскочили до крайньої межі. Реакція на щось несподіване.
Лікар швидко глянула на винуватця. Нік стояв, як укопаний, і дивився кудись за глайдер і зовсім непристойно іржав. Зараз же спалахнув помаранчевим другий монітор, за мить — третій. Всі троє відчували найсильніші, але позитивні емоції, судячи з приладів.
Нарешті й мадам Луїза зволила повернутися в напрямку поглядів екстів. Величезний кошлатий звір триметрового росту тьмяно-червоної масті, разюче схожий на собаку, не поспішаючи йшов по біговій доріжці до людей. Йшов смішно, немовби граючи, недбало розкидаючи лапи. Дуже пропорційний такий же кудлатий хвіст гордовито піднятий і трохи погойдується в такт ходи. Пройшов повз глайдер, трохи скосивши на Луїзу око дивовижного блакитного кольору. І виразно підморгнув! Потім ліг на біговій доріжці навпроти хлопців і застиг, по-собачому підібгавши хвіст.
Пілоти відсміялися і обговорювали, який же це розумник зробив таку голограму. Хто ж це приколюється? А зроблено добре! Пес, як справжній! Очиська, хвостище, а ікла які!
Заспокоїлися й продовжили гру, іноді поглядаючи у бік звіра. Все йшло, як йшло, доки м’яч не відлетів до нього. Голограма штовхнула м’ячика, і той слухняно полетів назад на поле, прямо в руки Пітеру. Той зловив м’яча й розвернувся до хлопців. І все, веселощі закінчилися. До всіх дійшло, що голограма не може штовхнути м’яча. Отже, це не голограма. Якщо це не голограма, то що?
Апаратура мадам Луїзи знову ожила, на цей раз у багряних барвах, реакція на крайню небезпеку. Всі завмерли. Паузу порушив звір. Він піднявся, вийшов на поле, підійшов до м’яча метрів за тридцять від воріт. Помацав, понюхав і покатав м’ячик своїм метровим п’ястуком, а потім легенько тицьнув його до воріт. Промахнувся, але поруч зі штангою. Другий м’яч пролетів над воротами, практично по центру, а третій красиво влетів точно в середину.
Звір радісно кивнув головою, відчувши задоволення від свого досягнення. Озирнувся в пошуку наступного м’яча. А вільних м’ячів немає, всі у скам’янілих екстів. Собака благально витягнув морду до Френка, і той підсвідомо штовхнув м’яча гостю. Удар — попадання. І знову пас, удар, попадання. Скоро всі м’ячі, не рахуючи двох перших, були у воротах.
Що далі? Люди, як і раніше, не рухалися, собака теж стояв на місці і крутив головою, поглядаючи на екстів. Потім виразно зітхнув і сів, підносячись кудлатою горою. Пауза затягувалася, а фізіологія екстів почала приходити в норму.
Гість знову проявив ініціативу. Встав, пішов до воріт і одним рухом вигріб у поле всі м’ячі. Потім розвернувся і став, як воротар. І навіть трохи присів, посовавшись для зручності. Видовище ще те. Зад впирається в сітку, хребет треться об штангу, а голова стирчить з воріт на добрих два метри.
Ексти перезирнулися, нарешті зрушили з місця і зібралися в купку. Чомусь упівголосу швидко обговорили становище. Що він хоче? Пограти? Добре, пограємо. Хто перший? Хочуть усі. Викинули по-старому на пальцях, дісталося Пітеру.
Він узяв м’яча, поставив метрів за п’ятнадцять, демонстративно розбігся і вдарив, цілячись між лапи звіра. Легкий рух — і м’яч притиснутий до землі правою лапою. Ще рух — і м’яч відкотився до Френка.
Френк ударив сильніше, низом праворуч. Гість узяв. Нік безцеремонно з усієї сили вдарив у верхню дев’ятку. М’яча спіймано. Скоротили дистанцію до пенальті і по-справжньому били ще хвилин п’ятнадцять. Захекались, але не забили жодного разу. Гість виявився дуже рухливий, з доброю реакцією. Незважаючи на велику масу, рухи були легкі й швидкі.