„Вона тут. Озирнись, Лео“.
По пандусу модуля спускалася звичайна жінка у формі розвідника з нашивками другого пілота. Ступила на землю і пішла назустріч. Це було друге потрясіння. Я ж знаю, що аватара може матеріалізуватися тільки всередині корпусу катера! Але щоб у безмозкому модулі? І взагалі поза будь-яким корпусом?
Вона підійшла і простягла руку.
— Бажаю здоров’я, капітане. Нарешті Ви з нами.
— Здрастуй, Кет. Радий тебе бачити! Але поясни, як це?
— Було достатньо часу для навчання.
Я дивився на неї і бачив зміни: погляд, мова і вигляд розумної істоти, що багато побачила і зазнала. Так само спокійно, як з давніми знайомими, Кет привіталася з господарями, махнула рукою Яні, що стояла на терасі, попестила Фреда. Сказати, що мене заціпило, не сказати нічого.
Ситуацію розрядив Джон.
— Лео, зараз я пропоную перекусити. Час ланчу.
Трапеза накрита на терасі. Клим, Джон, Семмі, Кет і я. Яна не поспішаючи ходила навколо столу й керувала процесами. Джон відкрив великий монітор і познайомив мене з Грейс — аватарою свого катера.
Їжа легка і смачна. Тутешні ханни на цьому розуміються.
Вперше я спостерігав Кет за таких обставинах. Саме за столом я зрозумів, що з моїм екіпажем відбулися дуже великі зміни. І головне не в тому, що Кет їсть і п’є, а в її поведінці. Природна невимушеність у всьому і в застільному спілкуванні, і в поводженні зі столовими приборами. Її сприймають тут, як рівну.
Семмі навчився сидіти за столом досить незвичним чином, звільняючи обидві передні лапи. Звично вправлявся з власним інструментом: метровою двозубою виделкою, а фрукти наколював не інакше, як древнім неймовірної краси клинком. Яна приготувала його (нову для мене) улюблену страву — місцевий злак рис із фруктами і кілька „невеликих бутербродів“. Господарі жартували, що Семмі після такої годівлі в модуль не влізе, на що Яна порадила їм „роззути очі“ й переконатися, що хлопчик зовсім охляв, залишилися шкіра та кістки.
Семмі тут люблять. Це безперечно і це добре.
Обід закінчився, усі подякували Яні, а Джон сказав:
— Екіпаже, прогуляйтеся. Вам є про що поговорити.
Кет запитально глянула на Клима, а той відповів:
— Можете розповідати все.
За пропозицією Кет ми спустилися до річки й розташувалися на березі. Місце облаштоване — пара лавок, зарита в землю метрова керамічна чаша, поруч гірка сухої деревини. До цього часу я вже припинив чомусь дивуватися. Принаймі, мені так здавалося в той момент. Всі мовчали. Навколо тільки звуки літа і плескіт річки.
— Добре, Кет і Семмі. Ви знаєте все, я поки що не знаю нічого і не можу зібратися. Мені не вистачає інформації. Чи зможете відповісти на мої запитання?
— Так, Лео.
— Ми, як і раніше, екіпаж?
— Так.
— І я, як і раніше, ваш капітан?
— Так.
— Ми вільні?
— Повністю. Можемо піти будь-коли.
— А де ми?
— Галактика Чумацький Шлях, по-нашому Краса Небес. Планета Атта.
— Яка раса? Я не можу її ідентифікувати.
— Раса називає себе люди або людство. Є 800 об’єднаних у Федерацію населених світів, ізольована материнська планета і окреме не планетарне співтовариство в материнській системі.
— Це велика раса, повинна бути помітною в галактиці. Ми її проґавили?
— Ні, Лео. Коли ми прийшли сюди, вони ще не були галактичною расою.
Якраз щось подібне я і очікував, тому по-військовому прямо запитав:
— Кет, скільки часу пройшло з моменту аварії?
„Тримайся, Лео, — відповів Семмі. — П’ятнадцять тисяч років по забортному часу“.
Зізнаюся, що в той момент я не усвідомив сказаного повністю. За інерцією продовжував розмову далі.
— Забагато, чорт забирай. А де крейсер?
— Від нас за три з половиною кілопарсека. Йдуть на гравіприводі додому. Пережили схожу аварію, втратили вісімсот ханнів, головний привід і прямий зв’язок.
— Кет, коли ви були на „Спіралі“ востаннє?
— Ми не були там жодного разу після аварії.
Я не зрозумів і попросив повторити.
— Капітане, останнього разу ми були на крейсері разом з вами. Я шкодую, але це правда.
— Стоп. Поясніть в такому випадку, як вам вдалося вижити?
— Згідно твого наказу, капітане: „Кет, постарайся врятувати Семмі“.
— Значить, вам є що розповісти, а мені послухати.
— Дуже багато, Лео.
І ось тут до мене нарешті дійшло: п’ятнадцять тисяч років. Скалічений крейсер. Нема прямого зв’язку з Батьківщиною. Подальше я пам’ятаю не надто чітко. Ніч, полум’я багаття, річка, порожнеча».
У той день ми з Климом не знаходили собі місця. Як Лео переживе потрясіння? Чи не розпадеться його психіка? Здалеку ми невідривно спостерігали за сидячою на березі трійцею. У якийсь момент вони застигли і довго, до сутінків, сиділи мовчки. Потім Кет розпалила багаття, і вони знову сиділи мовчки, дивлячись на мінливий вогонь.
Потім Кет і Семмі встали і підійшли до дому, а я пошепки запитав:
— Ну як?
— Нехай побуде один.
Лео прийшов тільки вранці. Не постарілий, але подорослішалий на десятки років. З потемнілими очима і світлим пасмом у чорному їжачку зачіски.
Клим, незважаючи на стан Лео, знову провів медогляд і меддопит. При цьому кілька разів мимохіть нагадав, що Лео — людина військова, а після сніданку без особливих церемоній відправив його відпочивати. Лео підкорився.
Настрій у всіх був паскудний, проте трималися всі так, як і домовлялися: рівно, спокійно і без зневіри. Так закінчився цей день-ніч-ранок.
Минали дні і Лео поступово приходив до тями, звикаючи до стану речей. Клим якось сказав мені:
— Зізнатися, я не очікував, що Лео так швидко впорається з таким психологічним ударом. Їх цивілізацію я знаю давно і, каюсь, вважав основну расу ханнів дещо зніженою. Вони дуже давно живуть в умовах фактичної відсутності небезпек, реальних ворогів і воєн. Однак Лео та екіпаж крейсера показалися з непоганого боку. Як мінімум, частина раси духу не втратила. Значить, у ханнів не все погано.
Ми не нав’язувалися, але намагалися не залишати Лео на самоті.
Кет і Семмі потроху розповідали про свою епопею. Лише за кілька днів Лео сказав:
— Хочу оглянути модуль.
Увійшов, мовчки пройшовся приміщеннями. Побачив подекуди незнайомі блоки:
— Що за обладнання?
— Людське.
Заглянув у вантажний відсік, побачив Camaro, Харлей і зброю:
— Що це?
— Мої іграшки, капітане. Ще з Землі.
«Лео, ти ще не бачив гардеробчик нашої дами. Скоро в катер не влізе!»
Піднялися в рубку. Кет, випереджаючи події, зняла покривало з пілотської крісла.
— Ваше місце, капітане. Управління в порядку.
— Почекай, Кет. А це що?
Він показав на кардинально перероблену частину праворуч від крісла.
— Це управління, адаптоване під Семмі.
— Ти пілотуєш?
Семмі одягнув браслет.
— Точно так, капітане.
Лео здригнувся, але впорався. І посміхнувся.
— Думаю, що після цього я вже нічому не здивуюся в цьому житті. Хоча я так вже думав. Хто придумав цей браслет?
— Кет. Я користуюся ним тільки в катері і модулі.
Лео опустився у крісло. Помацав штурвал, погладив клавіатуру, задумався, стрепенувся.
— Що ж, тепер я остаточно вдома. До речі, відколи ми на «ви»? А, Кет? Семмі?
Вони повернулися в дім явно повеселілі. До повного відновлення душевної рівноваги ханна було ще далеко, відчуття неможливої втрати ще надто свіже. Загинув особистий світ, давно немає милих серцю істот, залишених удома. Можливо, немає і рідної планети, інших світів раси ханнів. І не лише ханнів. Але найбільший біль — батьки, сестричка і єдина в світі Кіра, що так і не стала його нареченою.
Але час, спілкування з Кет і Семмі, краса Атти і навіть навмисна буркотливість Яни робили свою справу. Лео відтавав. І ми нарешті зважилися показати Лео новинний канал Федерації. Начебто нічого особливого: новини культури, спорту, інтерв’ю з туристами Землі, справи на Секстанті. Конфлікт двох патчів через приблудний астероїд, рядові непорозуміння землян зі спейсерами. Звичайно, офіційний канал нуднуватий, але інформативний.