— Ти покидати мене, щоб бути священиком, Диммі, відправити мене в притулок…
«Не дивись!»
— А тепер ти мене проганяєш?..
«Це не вона!»
— Чого ти се робиш?..
Голова його розколювалася, серце мало не вилітало з грудей. Каррас міцно заплющив очі, а голос звучав усе благальніше, ставав сльозливим і наляканим.
— Ти завжди хороший хлопчик, Диммі! Прошу тебе! Я боюся! Прошу, не проганяй мене кудись, Диммі! Прошу тебе!
«Ти не моя мати!»
— Там нічого! Тільки темно, Диммі! Самотньо!
— Ти не моя мати! — палко прошепотів Каррас.
— Диммі, прошу тебе!
— Ти не моя мати! — болісно заволав Каррас.
— Ой, заради всіх святих, Каррасе!
З’явилася подоба Деннінґза.
— Слухай, виганяти нас звідси просто нечесно! — почав підлещуватися він. — Слухай, щодо мене, то цілком справедливо, щоб я був тут! Я це визнаю. Бо ж сучка знищила моє тіло, і я вважаю, що маю право залишитися в її тілі, хіба не так? Ой, заради Христа, Каррасе, поглянь на мене, чого ти? Ну ж бо! Бо я ж не так часто маю нагоду щось сказати. Та обернися ж ти. Я не кусатимусь і не бризкатиму на тебе блювотинням абощо. Ніяких таких речей. Це ж я тепер.
Каррас розплющив очі й побачив подобу Деннінґза.
— Ось так воно ліпше, — вів далі той. — Слухай, вона мене вбила. Не той прислужник, Каррасе, а вона! О так, повір мені! — Він ствердно кивнув. — Вона! Я собі робив свою справу біля бару, знаєш, а тоді мені здалося, що я почув, як вона стогне в спальні нагорі. Ну, то я ж мусив перевірити, що там її турбує, тому врешті-решт піднявся нагору, а вона, уяви собі, схопила мене щосили за горлянку, мала пизда! — Його голос став тепер плаксивий і жалісний. — Боже мій, я ще в житті не бачив такої сили! Почала верещати, нібито я трахав її матір чи щось таке, що нібито через мене вони розлучилися. Я всього не розібрав. Але уяви собі, любчику, вона виштовхнула мене з того йобаного вікна! — Голос став надтріснутим і пронизливим. — Вона мене вбила, блядь! Ясно? І що, гадаєш, справедливо тепер викидати мене з неї? Ну, справді, Каррасе, скажи! Це справедливо?
Каррас проковтнув слину, а тоді хрипко заговорив:
— Ну, якщо ти й справді Берк Деннінґз…
— Я ж кажу тобі, що це я! Ти що, блядь, оглух?
— Ну, якщо це так, скажи мені, чому твоя голова була скручена назад?
— Клятий єзуїте! — тихо вилаялась істота.
— То що це було?
Подоба Деннінґза ухильно відвела очі.
— О, та штука з головою. Химерна штука. Так. Дуже химерна.
— І як це сталося?
Істота відвернулася.
— Ой, та чесно, кого це цікавить? Назад, уперед — яка різниця, це все дурнички й дрібнички, переливання з пустого в порожнє.
Каррас опустив голову й знов узяв Реґану за руку, дивлячись на годинника й рахуючи її пульс.
— Диммі, прошу тебе! Не залишати мене саму, прошу!
Його мати.
— Якби ти був не священик, а лікар, я б жити в гарному будинку, Диммі, а не з тарганами, не зовсім сама в тій паскудній квартирці!
Він силкувався не зважати на все те, не відводячи очей від годинника, але знову почув заплаканий голос:
— Диммі, прошу тебе!
— Ти не моя мати!
— Ти що, боїшся правди? — Це вже був демон. Розлючений. — Ти віриш у те, що тобі каже Меррін, дурню? Віриш, що він добрий і святий? Але ж це не так! Він пихатий і недостойний! Я доведу це тобі, Каррасе! Доведу смертю свині! Вона здохне, і її не врятують ні ти, ні Бог Мерріна! Вона здохне через Меррінову гординю й твоє невігластво! Неук! Не можна було давати їй лібріум!
Каррас приголомшено поглянув в очі, що палали зловтіхою та пронизливим презирством, тоді знову подивився на годинника.
— Ну як там її пульс, ми вже помітили, Каррасе? Помітили?
Каррас стурбовано нахмурився. Пульс був дуже швидкий і…
— Слабенький? — рявкнув демон. — Так-так. Уже недовго лишилося. Ще крапельку.
Каррас відпустив Реґанину руку, поспіхом схопив свій медичний саквояж, витяг стетоскоп і приклав його Реґані до грудей, а демон біснувався:
— Слухай, Каррасе! Слухай! Добре слухай!
Каррас слухав із дедалі стурбованішим виглядом. Тони серця Реґани були далекі й невиразні.
— Я не дам їй спати!
Каррас позирнув на демона й відчув крижаний холод.
— Ні, Каррасе! — гарчав той. — Вона не засне! Ти чуєш? Я не дам свині спати!
Демон відкинув голову, зловтішно регочучи. Каррас заціпеніло дивився й не почув, як у кімнату зайшов Меррін, аж поки екзорцист став поруч нього, пильно й стурбовано придивляючись до обличчя Реґани.
— У чому річ? — запитав Меррін.
— Демон, — понуро відповів йому Каррас. — Він сказав, що не дасть їй спати. — Тоді звів змарнілі очі на Мерріна. — Її серце почало здавати, отче. Якщо вона не матиме змоги відпочити, то помре від серцевої недостатності.