Деннінґз звів докупи брови, а його очі раптово зблиснули непідробним інтересом.
— О, то ти теж це помітила? — запитав він без жодного лукавства.
Кріс звела голову, ледь чутно мовила:
— З мене досить! — і вийшла з кухні геть.
Вона спустилася до дитячої кімнати в підвалі, де Реґана провела цілий день, і застала її над «Дошкою Віджа». Донька була понура, неуважна, заглиблена у свої думки. «Ну, принаймні вона не надто збуджена», — зміркувала Кріс. Сподіваючись розважити її, Кріс повела дівчинку до вітальні й почала знайомити з гостями.
— Ой, яка ж вона солоденька! — вигукнула дружина сенатора.
Реґана поводилася з усіма на диво привітно, за винятком місіс Перрін, до якої ані озвалась, ані подала руки. Але ясновидиця перевела все на жарт:
— Знає, що я несправжня. — І підморгнула до Кріс. А потім із допитливим виглядом дослідниці схопила дівчинку за руку й легенько стиснула її, мовби намацуючи пульс. Реґана швидко випручалась і люто зиркнула на неї.
— Ой лишенько, вона, мабуть, дуже втомилася, — недбало мовила місіс Перрін, проте й далі з незрозумілою зацікавленістю спостерігала за Реґаною.
— Вона трохи нездужає, — вибачливо пробурмотіла Кріс. Тоді глянула на дочку. — Так, рибонько?
Дівчинка мовчала, втупившись у підлогу.
Реґану не встигли познайомити хіба що із сенатором і Робертом, сином місіс Перрін, але Кріс подумала, що краще дати їй спокій. Вона відпровадила доньку до ліжка й вклала в нього.
— Зможеш сама заснути? — запитала Кріс.
— Не знаю, — заспано відповіла Реґана. Вона повернулася на бік і задивилася з відсутнім виразом обличчя на стіну.
— Хочеш, щоб я тобі трохи почитала?
Заперечливе похитування головою.
— Ну добре. Спробуй заснути.
Кріс нахилилася й поцілувала доньку, а тоді рушила до дверей і клацнула вимикачем.
— Добраніч, дитинко.
Кріс уже виходила, коли Реґана ледь чутно покликала її:
— Мамо, що зі мною сталося? — У голосі її бринів розпач. І страх. На якусь мить Кріс розгубилася, але швидко опанувала себе.
— Я ж тобі вже казала, рибонько, це все нерви. Доведеться кілька тижнів повживати оці пілюлі, — і ти знову почуватимешся чудово. А тепер постарайся заснути, гаразд?
Жодної відповіді. Кріс зачекала.
— Гаразд? — перепитала вона.
— Гаразд, — прошепотіла Реґана.
Кріс раптом відчула, що шкіра в неї на руці взялася сиротами. Вона потерла руку й роззирнулася. «Боже мій, у кімнаті так зимно! Звідки цей протяг?»
Вона підійшла до вікна, перевірила, чи немає шпар. Та ні, усе гаразд. Повернулася до Реґани.
— Тобі не холодно, дитинко?
Мовчанка.
Кріс підійшла ближче до ліжка.
— Ти спиш? — прошепотіла вона.
Заплющені очі. Глибоке дихання.
Кріс навшпиньки вийшла з кімнати.
Вона почула спів у вітальні й, спустившись униз, утішено побачила, що отець Даєр грає на піаніно, а група гостей навколо нього весело співає. Коли вона зайшла, вони якраз закінчували «Коли ми зустрінемось знову».
Кріс рушила до них, але її перепинили сенатор із дружиною, що вже тримали в руках пальто й мали трохи роздратований вигляд.
— Ви вже так швидко йдете? — запитала Кріс.
— Вибачте, моя люба, це був чудовий вечір, — почав виправдовуватися сенатор. — Просто в бідної Марти розболілася голова.
— Ой, мені так прикро, але я жахливо почуваюся, — простогнала дружина сенатора. — Прошу нас вибачити, Кріс. Була дуже гарна вечірка.
— Мені справді шкода, що ви вже йдете, — сказала їм Кріс.
Проводжаючи пару до дверей, Кріс чула, як отець Даєр запитував гостей:
— Чи хтось знає слова пісні «Тепер шкодуєш ти, токійська трояндо»?
Коли вона верталася до вітальні, з кабінету тихенько вийшла Шерон.
— Де Берк? — запитала в неї Кріс.
— Там, — кивнула в бік кабінету Шерон. — Відсипається. І що тобі сказав сенатор? Сказав щось?
— Ні, вони просто пішли.
— Ну й добре.
— Що ти маєш на увазі, Шер? Що сталося?
— Ну, знаєш, Берк, — зітхнула Шерон. Стишивши голос, вона описала зустріч сенатора й Деннінґза, що мимохідь зауважив, що «в його джині плаває чиясь лобкова волосинка». А тоді він повернувся до жінки сенатора й додав трохи осудливим тоном: «Ніколи в житті такого не бачив! А ви?»
Кріс зойкнула, а тоді захихотіла, закотивши очі, а Шерон розповіла, як сенаторова збентежена реакція спровокувала Деннінґза на черговий екстравагантний вибрик, під час якого він висловив «безмежну вдячність» політикам за їхнє існування, бо, тільки порівнюючи з ними, можна «легко визначити справжніх державних діячів», а коли ображений сенатор відійшов геть із крижаним виразом обличчя, режисер обернувся до Шерон і гордо повідомив: «Ось бачиш? Я не лаявся. Ти ж погодишся, що я в цій ситуації поводився чемно?»