Досі Кріс не сумнівалася, що ця жінка наділена здоровим глуздом. Але тепер щось у її поведінці починало викликати занепокоєння. Кріс намагалася розвіяти ці недобрі передчуття.
— Та що ви, Мері Джо, — усміхнулася вона. — Невже ви не знаєте, як діють ці «Дошки Віджа»? Тут просто пробуджується підсвідомість особи, що бере участь у грі, ото й тільки.
— Так, можливо, — відповіла Перрін. — Усе може бути. Можливо, це просто навіювання. Але в усіх цих історіях про сеанси, «Дошки Віджа»… в усьому, що я чула, Кріс… завжди йдеться про відчинення певних дверей. Я знаю, Кріс, що ви не вірите у світ духів. Але я вірю. І якщо я не помиляюся, цілком можливо, що міст між цими двома світами — те, про що ви щойно згадали, наша підсвідомість. Такі речі трапляються — це все, що я знаю. А ще, моя люба, мушу сказати, що по всьому світі психіатричні лікарні заповнені людьми, які бавилися з окультними речами.
— Та ну, Мері Джо, ви, мабуть, жартуєте. Хіба не так?
Запала тиша. А тоді з пітьми знову пролунав м’який голос:
— У Баварії в тисяча дев’ятсот двадцять першому році була одна родина. Я вже не пригадую прізвища, але складалася вона з одинадцяти душ. При бажанні це можна, певно, знайти в тодішніх газетах. Після спроби спіритичного сеансу за якийсь короткий час усі вони збожеволіли. Усі одинадцятеро. Вони почали палити все в домі, а коли покінчили з меблями, узялися до тримісячної дитини однієї з молодших дочок. Саме тоді вдерлися сусіди й зупинили їх. Усю родину, — закінчила вона, — відправили до божевільні.
— О Господи! — вигукнула Кріс, пригадавши капітана Говді. Тепер він уже не здавався невинною дитячою вигадкою. Невже це розумова хвороба? Щось таке. — Я знала, що її треба було відвести до психіатра!
— Ой, заради Бога! — мовила місіс Перрін, виходячи на світло. — Не зважайте на мене; послухайте, що скаже лікар. — Вона намагалася заспокоїти Кріс, але робила це не надто переконливо. — Я фахівець із майбутнього, — додала з усмішкою Перрін, — а в сьогоденному абсолютно безпорадна. — Вона почала нишпорити в сумочці. — Ну й де ж мої окуляри? Ось бачите? Я вже їх десь запроторила. Ага, ось вони де. — Вона намацала їх у кишені пальта. — Гарний будинок, — зауважила жінка, надівши окуляри й дивлячись на фасад будівлі. — Відчуваються тепло й затишок.
— Мені аж легше стало, — зронила Кріс. — Бо я вже очікувала почути від вас, що він населений привидами!
Місіс Перрін подивилася на неї без тіні усмішки.
— Чого б це я мала вам таке говорити? — спитала вона.
Кріс подумала про свою приятельку, відому акторку з Беверлі-Гіллз, що продала свій будинок тому, що там, за її твердженням, поселився полтергейст. Ледь усміхнувшись, Кріс знизала плечима.
— Не знаю, — мовила вона. — Це просто жарт.
— Це гарний, гостинний будинок, — сказала місіс Перрін рівним, заспокійливим тоном. — Я тут уже бувала, знаєте; багато разів.
— Справді?
— Так, його власником був мій товариш, морський адмірал. Він і тепер мені інколи пише. Його знову відправили в плавання, бідолаху. Навіть не знаю, чого мені більше бракує: його самого чи цього будинку. — Вона всміхнулася. — Але, можливо, ви ще колись мене запросите.
— Мері Джо, я була б рада ще раз вас запросити. Чесно. З вами так цікаво. Слухайте, подзвоніть мені. Наступного тижня, гаразд?
— Так, бо я б хотіла знати, як почуватиметься ваша донька.
— Маєте мій номер?
— Маю.
«У чому річ?» — подумала Кріс.
Щось ніби змінилося в голосі ясновидиці.
— Ну то на добраніч, — сказала місіс Перрін, — і ще раз вам дякую за чудовий вечір. — Кріс навіть не встигла відповісти, бо ясновидиця стрімко обернулася й попростувала вулицею.
Якусь хвилю Кріс дивилася їй услід, потім зачинила вхідні двері. На неї важко навалилася втома. «Оце тобі вечірка, — подумала вона, — нічого собі».
Вона зайшла до вітальні й зупинилася над Віллі, що стояла навколішках і намагалася стерти щіткою пляму від сечі на ворсистому килимі.
— Я вже давала оцет, — буркнула Віллі. — Двічі.
— Помагає?
— Можливо. Ще не знаю. Зараз побачимо.
— Спочатку треба, щоб висохло.
«Ага, просто геніально, нема слів. Геніальне зауваження. Чорти б тебе побрали, дитинко, іди мерщій до ліжка!»
— Облиш це все, Віллі. Лягай спати.
— Ні, я закінчу.
— Ну то гаразд. І дякую тобі. На добраніч.
— На добраніч, мадам.
Кріс почала втомлено підніматися сходами.
— До речі, Віллі, карі було чудове, — гукнула вона згори. — Усі були в захваті.
— Дякую, мадам.
Кріс зазирнула до Реґани й побачила, що вона й далі спить. Тоді згадала про «Дошку Віджа». Може, сховати її? Викинути геть? Ця Перрін аж занадто переймається такими речами. Хоча Кріс і розуміла, що уявний партнер не надто здорова, хвороблива річ. Так, варто, мабуть, таки позбутися дошки.