І все ж таки вона вагалася. Стоячи біля ліжка й дивлячись на Реґану, вона пригадала той випадок, коли дочці було три рочки й Говард одного вечора вирішив, що вона вже завелика для того, щоб і далі спати, тримаючи біля себе пляшечку зі смочком, до якої звикла. Того ж вечора він забрав її, і Реґана верещала до четвертої ранку, а тоді ще кілька днів билася в істериці. Кріс боялася подібної реакції й тепер. «Ліпше почекати, поки я поговорю з психіатром». Та й риталін, на її думку, ще не почав діяти, тому врешті-решт вона вирішила зачекати.
Прийшовши до своєї кімнати, Кріс стомлено лягла в ліжко й майже відразу заснула. Та раптом прокинулася від вереску Реґани:
— Мамо, прийди! Швидше прийди, я боюся!
— Іду, Реґ! Іду!
Кріс кинулася коридором до Реґаниної спальні. Схлипування. Плач. Рипіння пружин ліжка.
— Ой, дитинко моя, що з тобою? — вигукнула Кріс, увімкнувши світло.
Боже всемогутній!
Реґана лежала, випроставшись на спині, обличчя в неї було залите сльозами й викривлене з жаху, а руки вчепилися за краї вузенького ліжка.
— Мамо, чому воно трясеться? — ридала вона. — Зупини його! Ой, мені страшно! Зупини його! Мамочко, будь ласка, зупини його!
Матрац ліжка шалено трусився, підносячись угору й падаючи вниз.
Частина друга. На краю
Навіть уві сні біль, що не забувається, крапля за краплею лягає на серце, поки в нашому відчаї проти нашої волі не прийде мудрість через милість Божу.
Розділ перший
Її віднесли на край переповненого цвинтаря, де надгробки задихалися від тисняви.
Відправа була самотня, як її життя. Її брати з Брукліна. Бакалійник із крамнички на розі, що давав їй у кредит. Дивлячись, як її занурюють у пітьму світу без вікон, Деміен Каррас ридав із давно забутою скорботою.
— Ох, Диммі, Диммі…
Дядько поклав йому на плече руку.
— Не переймайся, Диммі, вона вже на небесах. Їй там добре.
«О Господи, хай буде так! Боже мій! Благаю! Хай буде так, мій Боже!»
Його чекали в машині, а він усе стояв біля могили. Нестерпною була думка про її самотність.
Їдучи до Пенсильванського вокзалу, він слухав, як його дядечки обговорювали свої недуги, так і не позбувшись іммігрантського акценту.
— …емфізема… тра’ в’язати з куревом… торік мало не ґеґнув, знаєте?
Вуста йому викривило від спазмів люті, але він не дав їм вирватися на волю, відчувши сором. Визирнув у вікно: вони проїхали повз благодійну установу, куди суботніми зимовими ранками, коли він іще лежав у постілі, вона ходила по молоко й мішечки з картоплею, а тоді проминули зоопарк у Центральному парку, де вона залишала його влітку, а сама тим часом жебракувала біля фонтана перед «Плазою». Побачивши цей готель, Каррас знову розридався, а тоді притлумив спогади, витираючи з пам’яті гірку вологу каяття. Чому ж любові довелося так довго чекати, чекати тієї миті, коли йому вже не потрібні доторки, коли все, що залишилося від людської близькості й відданості, обмежується розміром друкованої картки в його гаманці, призначеної для відправи: «In Memoriam…» Він знав. Це давня скорбота.
Він прибув у Джорджтаун якраз на вечерю, але зовсім не мав апетиту. Міряв кроками свою кімнату. Приятелі-єзуїти прийшли висловити спочуття. Надовго не затримувалися. Пообіцяли молитися.
Відразу по десятій з’явився Джо Даєр із пляшкою віскі. Гордо її продемонстрував: «Шівас ріґал»!
— Звідки ти взяв на це гроші, з церковних пожертвувань?
— Не будь ідіотом, бо я ж тоді порушив би клятву бідності.
— Ну, а звідки ж ти їх узяв?
— Украв.
Каррас усміхнувся, похитав головою, а тоді взяв склянку та олов’яний кухоль для кави й прополоскав їх у маленькій зливальниці ванної кімнати.
— Вірю тобі, — хрипко вимовив він.
— Ще ніколи не бачив глибшої віри.
Каррас відчув знайомий гострий біль. Притлумив його й подивився на Даєра, що сидів на ліжку, відкорковуючи пляшку віскі. Сів біля нього.
— Хочеш відпустити мені гріхи зараз чи пізніше? — спитав Даєр.
— Ти наливай, а гріхи відпустимо один одному.
Даєр наповнив склянку й кухоль.
— Ректори коледжів не повинні пити, — пробурмотів він. — Бо це поганий приклад. Гадаю, що позбавив його страшенної спокуси.