— Ну, то що ви на це скажете, Мері?
Вона йому гордо відповіла:
— Мій хлопчик, він усе вам скаже.
Каррас нахилився над гостією, а з його вуст зірвався болісний стогін. Він бив себе в груди, немовби намагався повернути назад минулі роки, і бурмотів:
— Domine, non sum dignus. Скажи хоч слово — і душа моя зцілиться.
Усупереч логіці, усупереч усьому раціональному досвіду, він молився, щоб Хтось почув його молитви.
Хоч він так не думав.
Після меси він повернувся до себе й спробував заснути.
Безуспішно.
Пізніше того ранку до нього раптом прийшов один молодий священик, якого він досі не зустрічав. Він постукав і зазирнув у відчинені двері.
— Ви не зайняті? Чи можна з вами побачитися?
В очах невимовний тягар; у голосі настирне благання.
На якусь мить Каррас відчув до нього ненависть.
— Заходьте, — лагідно вимовив він. Але внутрішньо лютував на ту частину свого єства, що так часто робила його безпомічним перед чиїмись проханнями. Він не мав над нею контролю, вона лежала в нього всередині, немовби якась змотана мотузка, завжди готова розмотатися й кинутися на порятунок того, хто про це просить. Вона не давала йому спокою. Навіть уві сні. У його сновидіннях, десь ніби скраю, часто лунав слабкий і далекий поклик когось у біді, і, прокинувшись, він іще кілька хвилин відчував гризоту від невиконаного обов’язку.
Молодий священик зніяковіло човгав ногами, не знаючи, куди подіти руки. Каррас терпляче допомагав йому освоїтися. Запропонував сигарети. Розчинну каву. Тоді силувано зобразив зацікавлення, коли засмучений юний гість поступово почав ділитися такою знайомою проблемою — жахливою самотністю священиків.
З усіх інших турбот, з якими стикався Каррас у їхньому середовищі, останнім часом ця стала найпоширенішою. Відлучені від своїх родин, а також від жінок, чимало єзуїтів побоювалися виявляти прихильність до інших священиків і зав’язувати по-справжньому глибокі та сповнені любові дружні стосунки.
— Скажімо, я хочу покласти руку на плече комусь іншому, але відразу боюся, щоб він не сприйняв мене за «голубого». Адже постійно чуєш ті всі байки про те, скількох прихованих геїв вабить до себе священицтво. Тому я й утримуюся від цього. Я навіть не приходжу до когось у кімнату, щоб послухати музику, або поговорити, або покурити. І не тому, що боюся його, я просто не хочу, щоб він подумав щось таке про мене.
Каррас відчув, як цей тягар поволі залишає молодого священика, лягаючи на його плечі. Він не опирався: нехай той виговориться. Знав, що цей молодик приходитиме до нього знову й знову в пошуках розради від самотності, намагаючись потоваришувати з Каррасом, а коли збагне, що це йому вдалося без жодного страху й застороги, можливо, зможе заприятелювати й з іншими.
Відчуваючи втому, Каррас поступово зосередився на особистій печалі. Він подивився на табличку, що хтось подарував минулого Різдва: «МОЄМУ БРАТОВІ ПОГАНО. Я РОЗДІЛЯЮ ЙОГО БІЛЬ. ЗУСТРІЧАЮ В НЬОМУ БОГА». Зустріч, що не відбулася. Він звинувачував самого себе. Наніс на карту всі вулички братових страждань, але так і не пройшовся ними, принаймні так йому здавалося. Відчував цей біль своїм власним.
Нарешті гість подивився на годинника. Був уже час на обід у трапезній. Він підвівся й, уже виходячи, звернув увагу на обкладинку роману, що лежав на Каррасовому столі.
— О, то у вас є «Тіні»? — спитав він.
— Ви це читали? — поцікавився Каррас.
Молодий священик похитав головою.
— Ні, не читав. А варто?
— Не знаю. Я щойно дочитав її, але не певний, чи все в ній зрозумів, — збрехав Каррас. Він подав йому книжку. — Хочете взяти? Бо я справді хотів би почути ще чиюсь думку.
— О так, звісно, — відповів єзуїт, розглядаючи суперобкладинку примірника. — Спробую повернути за пару днів.
Його настрій явно покращився.
Коли за молодим священиком рипнули й зачинилися двері, Каррас відчув полегшення. І спокій. Він узяв бревіарій і вийшов на подвір’я, де поволі ходив, читаючи літургію годин.
Пополудні до нього прийшов іще один гість — старенький пастор із церкви Святої Трійці, що вмостився на стільці біля письмового столу й висловив свої спочуття з приводу кончини Каррасової матері.
— Я відправив кілька мес за упокій її душі, Деміене, і одну також за вас, — прохрипів він із відчутним ірландським акцентом.
— Це так великодушно з вашого боку, отче. Дуже вам дякую.
— Скільки їй було?
— Сімдесят.
— Ну, то вона достойно пожила.
Каррас відчув, як його охопила злість. О, справді?
Він подивився на вівтарну картку, яку приніс із собою пастор. Одну з трьох накритих пластиком карток, що їх використовують під час меси, із записами молитов, які промовляє священик. Каррас був здивований, чому пастор її сюди приніс. Відповідь не забарилася: