— Усі негативні, — понуро відповіла Кріс. — Треба шукати психіатра.
Після кави з бутербродами Шерон показала Кріс, як робити ін’єкції.
— По-перше, — пояснила вона, — треба впевнитися, що немає повітряних бульок, а по-друге, намагатися не потрапляти у вену. Дивися, спочатку трохи випускаєш зі шприца повітря, ось так, — показала вона, — а тоді перевіряєш, чи там немає крові.
Кріс трохи повправлялася на грейпфруті, поступово діючи дедалі вправніше. О 9:28 пролунав дзвінок у двері. Віллі їх відчинила. Там був Карл. Проходячи повз кухню до своєї кімнати, він привітався кивком голови й пояснив, що забув узяти ключі.
— Не вірю власним вухам, — звернулася до Шерон Кріс. — Це він уперше визнав свою помилку.
Решту вечора вони провели за телевізором у кабінеті.
Об 11:46 Шерон відповіла на дзвінок, сказала:
— Секундочку, — а тоді передала слухавку Кріс, повідомивши: — Це Чак.
Молодий режисер із допоміжної групи. Голос у нього був сумний.
— Ви вже чули новину, Кріс?
— Ні, яку?
— Погану.
— Погану?
— Берк мертвий.
Він був п’яний. Спіткнувся. Упав на крутих сходах біля будинку й покотився вниз, де лише випадковий перехожий на М-стрит бачив, як він провалювався в нескінченну ніч. Зламана шия. Кривава й безладна сцена, його остання.
Слухавка випала Кріс із рук, вона беззвучно заридала, а тоді, похитуючись, почала підводитися. Шерон підбігла до неї, підхопила попід руки, щоб та не впала, повісила слухавку й всадовила Кріс на диван.
— Що сталося? У чому річ?
— Берк мертвий!
— О Боже, Кріс! Ні! Як це сталося?
Але Кріс лише хитала головою. Вона не могла говорити. Невтішно ридала.
Потім вони розмовляли. Багато годин. Кріс пила. Згадувала Деннінґза. То сміялася. То плакала.
— О Боже мій, — постійно зітхала вона. — Бідолашний навіжений Берк… бідолашний старенький Берк…
Їй весь час пригадувався той сон про смерть.
Десь уже по п’ятій ранку Кріс стояла замислено біля бару, спираючись на лікті. Її очі були неймовірно сумні, і вона похилила голову, чекаючи Шерон, що мала принести з кухні тацю з льодом. Нарешті почула її кроки.
— Досі не можу в це повірити, — сказала Шерон, заходячи в кабінет.
Кріс піднесла голову. Повернула її. І враз завмерла.
Слідом за Шерон, по-зміїному вигинаючись усім тілом так, що голова ледь не торкалася п’ят, повзла Реґана, швидко вистромлюючи й втягуючи язик із гадючим сичанням і ледь помітно гойдаючи головою, мов кобра.
— Шерон? — вимовила Кріс, заціпеніло на це дивлячись.
Шерон зупинилася. Реґана також. Озирнувшись, Шерон не побачила нікого. І раптом зойкнула й відстрибнула, відчувши, як Реґана доторкнулася до її щиколотки язиком.
Кріс зблідла й схопилася рукою за щоку.
— Дзвони лікареві й піднімай його з ліжка! Нехай приїде негайно!
Реґана плазувала за Шерон невідступно, хоч би куди та йшла.
Розділ четвертий
П’ятниця, 29 квітня. Кріс чекала в коридорі біля спальні, а лікар Клайн із відомим нейропсихіатром ретельно обстежували Реґану. Вони вже майже півгодини спостерігали за нею. Вона борсалася. Звивалася. Рвала на собі волосся, а вряди-годи кривилася, притискаючи руки до вух, немовби затуляла їх від несподіваного оглушливого шуму. Вигукувала лайки. Верещала від болю. Зрештою впала обличчям на ліжко, підібгавши ноги до живота, і почала тихо й нерозбірливо стогнати.
Психіатр підкликав Клайна до себе.
— Їй треба дати заспокійливе, — прошепотів він. — Я тоді спробую з нею поговорити.
Клайн кивнув і підготував для ін’єкції п’ятдесят міліграмів торазину. Але, як тільки лікарі наблизилися до ліжка, Реґана, ніби відчувши їхню присутність, швидко повернулася і, коли нейропсихіатр спробував її втримати, почала пронизливо й люто верещати. Кусала його. Боролася з ним. Відбивалася. Лише коли закликали на допомогу Карла, вдалося її втримати, щоб Клайн зміг зробити укол.
Доза виявилася недостатньою. Ввели ще п’ятдесят міліграмів. Зачекали.
Невдовзі Реґана стала поступливіша. Потім — сонлива. А тоді раптом здивовано глянула на лікарів.
— Де мама? Я хочу маму! — перелякано заплакала вона.
За знаком нейропсихіатра Клайн вийшов із кімнати.
— Мама зараз прийде, дитинко, — заспокійливо пообіцяв Реґані психіатр. Він сів на ліжко й погладив її по голові.
— Ну от, усе буде добре, дитинко. Я лікар.
— Я хочу маму!
— Мама вже йде. Вона близько. Тобі боляче, дитинко?