Кріс нахилилася до нього й кивнула з напруженим виразом.
— Так, звісно. І що ж це за враження? — Вона знову почала обмацувати пальцями носову хустинку на своїх колінах, перебираючи стібки на облямівці, наче вервицю.
— Почну з того, — сказав їй психіатр, — що симуляція з її боку малоймовірна. Правда, Семе? — Клайн кивнув на знак згоди. — Ми це припускаємо з цілого ряду причин, — вів далі психіатр. — Скажімо, про це свідчать абсолютно неприродні й болючі тілесні деформації, а найголовніше, на мою думку, ці драматичні зміни рис її обличчя, коли ми розмовляли з так званою особою, що перебуває, як їй здається, у неї всередині. Такого психічного ефекту неможливо було б досягти, якби вона не вірила в цю особу. Ви стежите за ходом моєї думки?
— Гадаю, що так, — відповіла Кріс, — я тільки одного не розумію: звідки взялася та інша особа? Тобто я чула різні розмови про «роздвоєння особистості», але досі не знаю, як це пояснити.
— Бо цього ніхто й не може по-справжньому пояснити. Ми вживаємо такі поняття, як «свідомість», «розум», «особистість», але насправді й самі ще не знаємо, що за цим стоїть. Тож коли я починаю говорити про множинну або роздвоєну особистість, можу лише послуговуватися деякими теоріями, що ставлять більше запитань, ніж дають відповідей. Фройд, скажімо, вважав, що свідомий розум пригнічує певні думки й почуття, які, однак, залишаються в підсвідомості особи, при цьому доволі потужними, і постійно шукають нагоди проявити себе у вигляді всіляких психіатричних симптомів. І ось коли цей непроявлений матеріал… чи, точніше, дисоційований, бо слово «дисоціація» означає відсторонення від основного потоку свідомості… Вам усе зрозуміло?
— Так, продовжуйте.
— Гаразд. Так ось, коли цей матеріал достатньо потужний або коли особистість суб’єкта слабка й дезорганізована, результатом може стати шизофренічний психоз. Але це не те ж саме, — застеріг він, — що й роздвоєння особистості. Шизофренія свідчить про руйнування й розпад особистості. А от коли дисоційований матеріал виявляється достатньо міцним, щоб витворити певну цілісність, організуватись якимось чином у підсвідомості індивідуума, ось тоді трапляються випадки, коли він починає функціонувати самостійно, як окрема особистість, перебираючи, іншими словами, на себе всі тілесні функції.
— І ви гадаєте, що саме це відбувається з Реґаною?
— Ну, це лише одна з теорій. Існують ще й інші, до того ж деякі з них використовують поняття так званої втечі в несвідоме, утечі від певних конфліктів або емоційних проблем. Історія хвороби вашої доньки не має жодного свідчення про шизофренію, та й енцефалограма не виявила мозкових хвиль, що зазвичай її супроводжують. Тому нам залишається зосередитися на загальних проявах істерії.
— Що й сталося зі мною минулого тижня, — пробурмотіла Кріс.
Психіатр стурбовано й криво посміхнувся.
— Істерія, — провадив він, — це форма неврозу, у якій емоційні відхилення перетворюються на тілесні розлади. І деякі її форми пов’язані з дисоціацією. Скажімо, психастенік перестає усвідомлювати власні дії й приписує їх комусь іншому. Проте його уявлення про іншу особистість доволі невиразне, на відміну від Реґани. Так ми підходимо до того, що Фройд назвав «конверсійною» формою істерії, породженою підсвідомим почуттям провини та потребою покарання. Невіддільна риса цього — дисоціація й навіть множинна особистість. А синдроми можуть проявлятися в епілептоїдних конвульсіях, галюцинаціях та аномальному моторному збудженні.
Кріс напружено й зосереджено слухала, намагаючись усе це збагнути.
— Ну, тут багато спільного зі станом Реґани, — мовила вона. — Ви так не вважаєте? Хіба що за винятком почуття провини. Тобто в чому вона могла почуватися винною?
— Ну, найбанальнішою відповіддю могло б бути ваше розлучення. Діти нерідко відчувають, що це ними знехтували, тож інколи покладають на себе всю відповідальність за відхід одного з батьків, і це могло стосуватися й випадку з вашою донькою. І ще я думаю про симптоми танатофобії — понурої й невротичної депресії, пов’язаної з думками про людську смертність. — Кріс дуже пильно на нього подивилася. — У дітей, — вів далі психіатр, — це буває пов’язане з почуттям провини, викликаним якимись родинними стресами, скажімо, зі страхом утратити когось із батьків. Це стається доволі часто, породжуючи лють і роздратування. Крім того, почуття провини, спричинене цим типом істерії, не обов’язково усвідомлюється розумом. Це може бути навіть те, що ми називаємо «вільним плаванням», тобто провиною, не пов’язаною ні з чим конкретним.