— Отже, цей страх смерті…
— Танатофобія.
— Так, те, що ви сказали. Чи це щось спадкове?
Дивлячись трохи вбік, щоб не показати, як його самого зацікавило це запитання, психіатр відповів:
— Ні. Ні, я так не думаю.
Кріс похилила голову й похитала нею.
— Я вже нічого не розумію, — зронила вона, — цілком збаламучена. — Вона звела на нього очі, довкола яких виднілися ледь помітні зморшки. — Тобто як саме вона з’являється, ця нова особистість?
Психіатр іще раз подивився на неї.
— Знову ж таки, це тільки припущення, — сказав він, — але якщо вважати, що це конверсійна істерія, породжена почуттям провини, то друга особистість — це просто посередник, який виконує покарання. Якби Реґана сама це робила, це означало б, що вона визнає свою провину. Але вона хоче уникнути цього визнання. Тому й з’являється друга особистість.
— І це все? Гадаєте, що в неї саме це?
— Я вже казав вам, що не знаю. — Було видно, що психіатр дуже ретельно добирає слова, немовби підшуковує пласкі округлі камінчики, які б ковзали й відбивалися від поверхні ставу. — Дуже незвично, щоб дитина її віку мала здатність зібрати докупи й скласти компоненти нової особистості. А дещо… ну, є ще деякі загадкові речі. Скажімо, її гра з «Дошкою Віджа» мала б свідчити про надзвичайну схильність до навіювання, а в той же час мені так і не вдалося її цілком загіпнотизувати. — Він знизав плечима. — Можливо, вона чинила опір. Але по-справжньому разючим, — зазначив він, — виявився рівень розвитку цієї нової особистості. Це явно не була дванадцятирічна дитина. А хтось набагато старший. А тоді ще та мова, якою вона розмовляла… — Він замовк, замислено споглядаючи камін. — Існує, звісно, подібний стан, — сказав психіатр, — але ми про нього мало що знаємо.
— Який це стан?
Він повернувся до неї.
— Ну, це така форма сомнамбулізму, коли суб’єкт раптово демонструє знання або вміння, яких ніколи не навчався, а та друга особистість має намір… — Він знову замовк на півслові. — Ну, але це все страшенно складні речі, — вимовив він зрештою, — а я їх надміру спрощую. — А ще він не договорив своє речення, бо побоявся надмірно засмутити Кріс, адже хотів був уже сказати, що та друга особистість має намір знищити першу.
— То який із цього всього висновок?
— Не зовсім зрозумілий. Потрібно, щоб її ретельно обстежила ціла команда спеціалістів: два-три тижні серйозних тестів у стаціонарних умовах, скажімо, у клініці Беррінджера в Дейтоні.
Кріс відвернулася, схиливши голову.
— Є з цим якісь проблеми? — запитав психіатр.
Вона похитала головою й похмуро відповіла:
— Та ні, просто я щойно втратила «Надію», ось і все.
— Не розумію вас.
— Довго пояснювати.
Психіатр подзвонив у клініку Беррінджера. Там погодилися прийняти Реґану наступного дня. Лікарі пішли.
Кріс намагалася затамувати біль від згадки про Деннінґза. Знову подумала про смерть, хробаків, пустку й невимовну самотність, тишу, застиглість і темряву внизу під землею: жодного поруху, жодного видиху, нічого. Цього занадто… цього занадто. Кріс опустила голову й заплакала. А тоді спробувала викинути це все з голови.
Готуючись до подорожі, Кріс якраз стояла в спальні, вибираючи маскувальну перуку для Дейтона, коли на порозі прочинених дверей з’явився Карл. Він повідомив, що хтось хоче її бачити.
— Хто саме?
— Детектив.
— Детектив? І він хоче бачити мене?
— Так, мадам.
Карл увійшов і подав Кріс візитівку: «ВІЛЬЯМ Ф. КІНДЕРМЕН, ЛЕЙТЕНАНТ СЛУЖБИ РОЗШУКУ». Слова були надруковані вишуканим рельєфним шрифтом, що пасував би якомусь торгівцеві антикваріатом. А в самому куточку притулився, мов бідний родич, маленький напис: «Відділ розслідування вбивств».
Кріс глянула на Карла, підозріло примруживши очі.
— А він часом не приніс із собою щось подібне до сценарію? Знаєш, у такому великому жовтому конверті абощо?
Кріс уже давно виявила, що у світі немає жодної людини, що не мала б роману, сценарію або задумів того чи іншого, захованих десь у ящику стола або в уявній шкарпетці. Вона мала здатність притягувати таких людей так само, як священики притягують до себе пияків і волоцюг.
Карл похитав головою.
— Ні, мадам.
Детектив. Чи це не пов’язано якимось чином із Берком?
Кріс знайшла його в передпокої, де він незграбно стояв, стискаючи криси м’якого пожмаканого капелюха своїми опецькуватими пальцями з лискучими від недавнього манікюру нігтями. Пухкенький, років шістдесяти з гаком, рожеві від мила щоки. З-під старомодного сірого твідового пальта, що було задовге й зашироке, визирали зім’яті й мішкуваті штани з манжетами. Побачивши Кріс, детектив зронив хрипливим голосом емфізематика: