— А коли пішла міс Спенсер?
— Я не знаю.
— А в той проміжок часу, коли міс Спенсер уже пішла, а ви ще не повернулися, хто ще був у будинку з містером Деннінґзом, окрім вашої доньки?
— Нікого.
— Нікого? І він залишив хвору дитину саму?
Кріс кивнула з непроникним виразом обличчя.
— І прислуги не було?
— Ні, Віллі й Карл були…
— Хто це такі?
Кріс раптово відчула, як земля втікає в неї з-під ніг, коли збагнула, що ця нудна розмова перетворилася на справжнісінький допит.
— Ну, Карл якраз отут. — Кріс показала на нього кивком голови, дивлячись Карлові в спину, поки той і далі чистив пічку. — А Віллі — це його дружина, — пояснила Кріс. — Вони займаються моїм господарством. — «Чистить. Чистить до блиску. Навіщо? Адже пічку ретельно почистили ще вчора». — Вони відпросилися на вечір, — додала Кріс, — і коли я прийшла додому, їх іще не було. Але тоді Віллі… — Кріс замовкла, не відводячи погляду від Карлової спини.
— Що Віллі? — нагадав їй детектив.
Кріс подивилася на нього, знизавши плечима.
— Ой, та нічого, — зронила вона. Потяглася по сигарету. Кіндермен дав їй вогню. — Отже, тільки ваша донька знає, — запитав він, — коли звідси пішов Берк Деннінґз?
— Це справді був нещасний випадок?
— Ой, та звісно. Це все рутинне опитування, міс Макніл. Абсолютно. Вашого друга Деннінґза ніхто не пограбував, тож якою могла бути мотивація?
— Берк умів дратувати людей, — похмуро визнала Кріс. — Можливо, хтось там на сходах не витримав і вдарив його.
— У неї є ім’я, у цієї пташки? Нічого не спадає на думку. Нічого цікавого. — Детектив вертів у пальцях Реґанину фігурку. Помітивши пильний погляд Кріс, він забрав руку, дещо зніяковівши. — Вибачте, ви дуже зайняті. Ще тільки хвилиночку — і все. То ваша донька… вона, мабуть, знає, коли пішов містер Деннінґз?
— Ні, не знає. Їй дали велику дозу снодійного.
— Ой, як прикро, як прикро. — Детектив стурбовано опустив повіки. — У неї щось серйозне? — запитав він.
— Боюся, що так.
— Можу я запитати?.. — Він зробив делікатний жест рукою.
— Ми ще нічого не знаємо.
— Остерігайтеся протягів, — порадив із серйозним виглядом детектив. — Протяг узимку, коли будинок опалюється, це просто летючий килим для перенесення бактерій. Так завжди казала моя мати. Можливо, це просто забобон або міф. Можливо. Я не знаю. Хоча, чесно кажучи, для мене будь-який міф — це як меню в розкішному французькому ресторані: гламурне й хитромудре маскування чогось такого, що ви інакше навіть до рота не взяли б, ось як ту лімську квасолю, що її постійно додають, коли ви замовляєте гамбурзький стейк.
Кріс відчула, як спадає напруга. Цей химерний кулінарний відступ її заспокоїв. Перед нею знову був кудлатий і безпечний сенбернар.
— Там її спальня, міс Макніл? Вашої доньки? — Детектив показував на стелю. — З великим еркерним вікном, з якого видно сходи?
Кріс кивнула.
— Так, це спальня Реґани.
— Тримайте вікно зачиненим — і їй стане ліпше.
Кріс, що ще хвилю перед тим була напруженою, тепер ледве стрималася від сміху.
— Так, звісно, — погодилася вона, — хоча воно, до речі, і так завжди зачинене й затулене віконницями.
— Так, береженого Бог береже, — повчально зацитував прислів’я детектив. Він запхав пухкеньку руку до внутрішньої кишені пальта, а його погляд упав на пальці Кріс, якими вона знову почала барабанити по столі. — Ой, так, ви зайняті, — мовив він. — Ну, ми вже закінчили. Мушу ще тільки дещо записати… рутина, звіти… і все.
Він видобув із кишені пальта видруковану на мімеографі й пожмакану програмку шкільної постави «Сірано де Бержерака», понишпорив ув іншій кишені й витяг із неї короткий жовтий цурпалок звичайного олівця, що виглядав так, ніби його заточували ножем або ножицями, а тоді притиснув програмку до поверхні столу, розгладив на ній складки і, наготувавши жовтий цурпалок олівчика, прохрипів:
— Одне-два імені — і це все. Отже, Спенсер через літеру «с»?
— Так, через «с».
— Через «с», — повторив детектив, записуючи прізвище на берегах програмки. — А ваші помічники по господарству? Джозеф і Віллі?..
— Ні, Карл і Віллі Енґстроми.
— Карл. Так, правильно, Карл Енґстром. — Він нашкрябав ім’я, міцно притискаючи олівця до програмки. — Незабутні часи, — хрипливо видихнув він, обертаючи програмку в пошуках вільного місця. — Ой, ні, зачекайте! Зовсім забув! Так, ваші помічники. Ви казали, що вони прийшли додому о котрій годині?
— Я нічого не казала. Карле, коли ти повернувся додому вчора? — гукнула його Кріс.