— О, звісно. — Вони рушили назад до лавки.
— А вас не схоплять корчі?
— Ні, уже все гаразд.
— Ви певні?
— Так, певний.
Кіндермен вдоволено зітхнув, умощуючи на лавці свою огрядну тушу.
— О так, це ліпше, набагато ліпше, — зронив він. — Життя не завжди суцільна «Ніч ополудні».
— Ну то гаразд, Берк Деннінґз. Що з ним?
Детектив задивився на свої черевики.
— Ах, так, Деннінґз, Берк Деннінґз, Берк Деннінґз… — Він перевів погляд на Карраса, що витирав піт із чола краєчком рушника. — Берка Деннінґза, дорогий отче, — вимовив спокійно й неголосно детектив, — знайшли на цих сходах унизу рівно о сьомій нуль п’ять, а його голова була цілком скручена й обернена назад.
Здалеку, з бейсбольного поля, де тренувалася університетська команда, долинали збуджені вигуки. Каррас опустив рушника й витримав пильний погляд лейтенанта.
— І це не сталося під час падіння?
Кіндермен знизав плечима.
— Усе можливо, — сказав він.
— Але малоймовірно, — замислено додав священик.
— І що ж вам спадає на думку в контексті чаклунства?
Задумливо дивлячись кудись убік, Каррас присів на лавку біля Кіндермена.
— Саме так нібито ламали шиї відьмам демони. — Він поглянув на детектива. — Принаймні існує такий міф, — мовив він.
— То це міф?
— Ну, звісно, — відповів священик, — хоч я припускаю, що дехто й помирав так… скажімо, учасниці відьомського шабашу, що зраджували збіговисько або видавали секрети. — Він відвернувся. — Не знаю. Це лише припущення. — Каррас ізнову подивився на детектива. — Я тільки знаю, що так позначалися демонічні вбивства.
— Саме так, отче Каррас! Саме так! Мені в цьому зв’язку пригадалося одне вбивство в Лондоні. І це сталося тепер, отче, якихось чотири-п’ять років тому. Пам’ятаю, що читав про це в газетах.
— Так, я теж про це читав, але мені здається, це виявилося фальшивкою.
— Так, це правда. Але принаймні в цьому випадку можна побачити певний зв’язок між цією смертю й тим, що діялося в церкві. Можливо, це якийсь божевільний, отче, або людина, ображена церквою, можливо, це якийсь підсвідомий бунт.
Згорбившись і зчепивши перед собою руки, священик обернувся й зіткнувся з оцінним поглядом детектива.
— На що ви натякаєте? На якогось хворого священика? — спитав він. — Маєте таку підозру?
— Послухайте, це ж ви психіатр. Це ви мені скажіть.
Каррас відвернув голову.
— Ну, звісно, усі ці осквернення явно свідчать про патологію, — задумливо мовив він, — і якщо Деннінґз був замордований… ну, я припускаю, що вбивця теж мав патологічні нахили.
— І, можливо, володів деякими знаннями з галузі чаклунства?
Каррас замислено кивнув.
— Так, можливо.
— І кого ж можна віднести до цієї категорії, щоб він іще й жив неподалік і мав ночами доступ до церкви?
Каррас обернувся й витримав погляд Кіндермена; тоді, почувши удар по м’ячу биткою, відвернувся, дивлячись, як довгов’язий правий філдер ловить м’яча.
— Хворого священика, — пробурмотів він. — Можливо.
— Послухайте, отче, я розумію — повірте мені! — як це вам важко. Але ж для священиків тут, у кампусі, ви психіатр, чи не так?
Каррас повернувся до нього.
— Ні. Мені змінили обов’язки.
— Справді? Посеред року?
— Таке було розпорядження ордену.
— Але ж ви могли б знати, хто в цей час був здоровий, а хто ні, правда? Тобто здоровий у цьому сенсі. Ви б це знали.
— Ні, лейтенанте, не обов’язково. Зовсім ні. Хіба що цілком випадково. Я не психоаналітик. Я тільки давав консультації. Крім того, я не знаю нікого, хто відповідав би цьому описові.
Кіндермен випнув щелепу.
— Ну так, — сказав він, — лікарська етика. Навіть якби ви знали, усе одно не сказали б.
— Ні, мабуть, не сказав би.
— До речі… але це я так, між іншим… ця етика останнім часом вважається незаконною. Не хочу забивати вам голову дрібничками, отче, але нещодавно один психіатр, до того ж із сонячної Каліфорнії, опинився за ґратами за відмову повідомити поліцію про все, що він знав про свого пацієнта.
— Це погроза?
— Не будьте параноїком. Це просто випадкове зауваження, нічого більше.
Каррас підвівся й глянув на детектива.
— Я завжди зможу сказати судді, що це пов’язано з тайною сповіді, — сказав він, криво посміхнувшись, а тоді додав: — Це я так, до речі.
Детектив похмуро подивився на нього.
— Хочете зайнятися бізнесом, отче? — запитав він, а тоді втупився в тренувальне поле для бейсболу. — «Отче»? Який там «отче»? — прохрипів він. — Ви просто єврей, що вдає із себе іншого, але мушу вам сказати, що ви зайшли трохи задалеко.