Каррас підвівся з лавки й усміхнувся.
— Ага, смійтеся, — буркнув детектив, понуро дивлячись на Карраса. — Насолоджуйтеся собою, отче, смійтеся, скільки завгодно. — Але тоді він і сам пустотливо всміхнувся, явно задоволений собою, глянув на Карраса й сказав: — Я оце пригадав. Вступні іспити, щоб стати полісменом. Коли я їх складав, там було таке запитання: «Що таке рабієс і що з цим треба робити?» І хтось дав таку відповідь: «Рабієс — це єврейський священик, і я для нього зроблю все, що зможу». Кіндермен підніс угору руку й сказав: — Чесно! Так і було! Клянуся Господом!
Каррас тепло йому всміхнувся.
— Ходімо, я проведу вас до авта. Ви запаркувалися на стоянці?
Детектив подивився на нього, не бажаючи підводитися.
— То це вже все? — розчаровано спитав він.
Священик нахилився, поставивши ногу на лавку і впершись у коліно рукою.
— Послухайте, я справді нічого не приховую, — сказав він. — Справді. Якби я знав такого священика, якого ви розшукуєте, то принаймні сказав би вам, що така людина існує, не називаючи його імені. А тоді, мабуть, повідомив би про це керівництво. Але я не знаю нікого, хто бодай віддалено відповідав би образу людини, яку ви шукаєте.
— Ну ясно, — мовив Кіндермен, дивлячись під ноги й знову запхавши руки до кишень пальта. — Якщо на те пішло, я ніколи й не думав, що це міг би бути священик. Справді не думав. — Він підвів голову й кивнув у бік нижньої стоянки студентського містечка. — Я там запаркувався, — сказав він. Тоді підвівся, і вони рушили стежкою до головної будівлі. — Якби я висловив уголос, кого справді підозрюю, — вів далі детектив, — ви б подумали, що я збожеволів. Не знаю, — похитав він головою. — Не знаю. Усі ці секти, усі ці культи, де вбивають безпричинно… різні думки лізуть у голову. Щоб не відстати в наш час від життя, — поскаржився він, — треба бути трохи хворим на голову. — Він повернувся до Карраса. — А що це у вас на сорочці? — поцікавився він, кивнувши на груди єзуїта.
— Тобто?
— Та на футболці. Той напис. «Філософи». Що це таке?
— О, я просто одного року навчався в Меріленді, у Вудстоцькій семінарії, — пояснив Каррас. — Я там грав у бейсбольній команді нижчого рівня, і ми називалися «Філософами».
— Ага, зрозуміло. А команда вищого рівня?
— «Теологи».
Легенько всміхнувшись, детектив подивився на стежку.
— «Теологи» — «Філософи» — 3:2, — мовив він.
— Ні, «Філософи» — «Теологи» — 3:2.
— Та звісно, я це й мав на увазі.
— Звісно.
— Дивні речі, — замислено зронив детектив, — дуже дивні. Послухайте, отче, — сказав він, повертаючись до Карраса. — Послухайте, лікарю. Я збожеволів чи все ж таки тут, у Вашинґтоні, може відбуватися якийсь відьомський шабаш? Тепер, у наші дні.
— Ой, та годі вам, — глузливо зронив Каррас.
— Ага! Отже, може!
— «Отже, може»? Як це розуміти?
— Гаразд, отче, тепер я буду лікарем, — проголосив детектив із переможним виглядом, штрикнувши повітря вказівним пальцем. — Ви ж не сказали «ні», а знову вдали із себе мудрагеля, уникнувши відповіді. А це вже засіб оборони. Можливо, ви боїтеся виглядати надто довірливим: забобонний священик перед раціоналістом Кіндерменом, перед живим утілення Віку Освіти й Розуму, що іде поруч із вами! Ану, подивіться мені в очі й скажіть, що я помиляюся! Ну ж бо, подивіться! Гляньте! Не бійтеся!
Каррас повернув голову й з дедалі більшою повагою почав придивлятися до Кіндермена.
— Що ж, вельми проникливо, — зізнався він. — Чудовий хід!
— От і добре, — сказав Кіндермен. — Тепер запитую ще раз: чи може в окрузі Колумбія існувати якась відьомська секта?
Каррас знову замислено глянув на стежку.
— Ну, я цього не можу знати, — мовив він, — але в Європі є міста, де відбуваються чорні меси.
— Тобто тепер, у наш час?
— О так, тепер. Фактично в Європі центр сатанинського поклоніння розташований в Італії, у Турині. Дивна річ.
— Чому так?
— Бо там зберігається плащаниця Христа.
— Ви маєте на увазі поклоніння сатані, як колись, отче, у давнину? Знаєте, я читав, до слова, про ці речі, із сексом, статуями й хтозна-чим іще. Не хочу викликати у вас огиду, але невже це все відбувалося? Насправді?
— Я не знаю.
— Лише скажіть вашу думку, отче. Усе гаразд. У мене немає «жучків».
Каррас криво посміхнувся детективові, а тоді знову задивився на стежку.
— Ну гаразд, — мовив він. — Я думаю, що це справжні речі, точніше, я маю таку підозру, і більшість моїх розважань засновані на патології. Отже, чорні меси. Вони відбуваються. Але всі, хто беруть у них участь, страждають на серйозний психічний розлад, і то вельми специфічний розлад. Цей розлад має фактично клінічну назву — «сатанізм», і це стосується людей, які не здатні дістати сексуальне задоволення, якщо це не пов’язано з якимись блюзнірськими діями. Тому я думаю…