— Себто «підозрюєте».
— Так, я підозрюю, що чорні меси служили просто виправданням для цього.
— Служать.
— Служили й служать.
— Служили й служать, — луною озвався детектив. — А яку назву має психічний розлад, коли особа прагне, щоб останнє слово завжди залишалося за нею?
— Каррасманія, — відповів з усмішкою священик.
— Дякую. Це була прогалина в моїх широких пізнаннях про химерні й екзотичні речі. Але тим часом, ви вже мені вибачте, як пояснити всі ці речі, пов’язані зі статуями Ісуса й Марії?
— Що саме?
— Чи це правда?
— Ну, гадаю, це може зацікавити вас як полісмена. — Наукова зацікавленість єзуїта явно зростала, а його рухи пожвавішали. — В архівах паризької поліції й досі зберігається справа двох ченців із монастиря неподалік… чекайте-но… — Він почухав потилицю, намагаючись пригадати місцевість. — Так, здається, того, що в Крепі, — сказав нарешті він. Тоді знизав плечима. — Ну, але яка різниця. Десь там поблизу. Так от, двоє ченців прийшли в один готельчик і почали агресивно вимагати, щоб їм дали ліжко на трьох… для них обох і для статуї Діви Марії в людський зріст, що її вони принесли із собою.
— Яке жахіття, — зронив Кіндермен.
— Без жартів. Але це зайвий раз підтверджує, що те, про що ви читали, засноване на фактах.
— Ну так, усе, що пов’язане із сексом, можливо, але це зовсім інша історія. Хай там як, але що ви думаєте про ритуальні вбивства, отче? Це правда? Скажіть мені! Використання крові новонароджених немовлят? — Детектив покликався на ще одну річ, вичитану в книжці про чаклунство, — опис того, як священик-розстрига під час чорної меси інколи робив надріз на зап’ясті новонародженого немовляти, збираючи в потир кров, яку згодом освячували й споживали, наче Святе Причастя. — Щось схоже на історії про євреїв, — додав детектив. — Як ті викрадали християнських малюків і пили їхню кров. Ви мені вибачте, але ж це ваші колеги поширювали ці байки.
— Якщо це правда, вибачте мені.
— Ідіть і більше не грішіть. Даю вам відпущення.
У порожніх очах священика промайнув швидкою тінню темний і скорботний спогад болю. Він відвернув голову й задивився перед собою.
— Так, справді.
— Що ви сказали?
— Ну, я справді нічого не знаю про ритуальні вбивства, — сказав Каррас, — не маю уявлення. Знаю тільки, що одна повитуха у Швейцарії колись зізналася, що вбила для чорної меси тридцять чи сорок немовлят. Хоча, можливо, її примусили зізнатися в цьому тортурами, — уточнив він, знизавши плечима. — Хоча треба визнати, що історія, яку вона розповіла, звучала вельми переконливо. Вона описала, як ховала в рукаві довгу тонку голку, а тоді, допомагаючи народитися дитині, витягала голку, застромлювала її в тім’ячко немовляти й ховала голку назад. Жодного сліду, — пояснив Каррас, повертаючись до Кіндермена. — Немовля здавалося мертвонародженим. Ви чули про упередження, з яким ставилися до повитух європейські католики? Ну, то воно від цього й почалося.
— О Господи!
— Атож, наше століття так і не винайшло ліків від божевілля. Але…
— Зачекайте-но, хвилиночку! — урвав його детектив. — Оці історії… що ви згадали, їх розповідали люди, яких, можливо, піддавали тортурам, правильно? Отже, вони фактично невірогідні. Люди підписувалися під зізнаннями, а пізніше всілякі махінатори, благочестиві психи й ненависники додавали туди все, що хотіли. Тобто тоді ще ж не існувало жодного габеас корпус, правильно? Жодної презумпції невинності.
— Цілковита правда, але було й чимало добровільних зізнань.
— Цікаво, хто б зізнавався в такому добровільно?
— Безсумнівно, люди з порушеннями психіки.
— Ага, ще одне надійне джерело!
— Ну так, лейтенанте, можливо, ви й тут маєте рацію. Я просто граю роль адвоката диявола.
— І це вам дуже добре вдається.
— Послухайте, нерідко ми забуваємо, що люди, достатньо безумні для зізнання в таких речах, можуть бути також достатньо безумні для вчинення їх. Візьмімо, наприклад, міфи про вовкулак. Вони, звичайно, сміховинні: ніхто не може перетворитися на вовка. Але що, як певна особа така хвора психічно, що не просто думає, що стає вовкулакою, але й діє таким чином?