— Це все теорія, святий отче, чи факт?
— Факт. Був, скажімо, такий собі Вільям Штумпф. А може, його звали Карл. Я вже не пригадую. Жив у шістнадцятому столітті в Німеччині. Він уявляв себе вовкулакою й замордував десь двадцятеро чи тридцятеро дітей.
— Тобто він… — у лапках, отче… — зізнався в цьому?
— Так, і, на мою думку, його зізнання було вагоме. Коли його впіймали, він пожирав мізки двох своїх молодих невісток.
З освітленого квітневим сонцем тренувального бейсбольного поля чітко долинали в прозорому повітрі вигуки гравців і удари битки по м’ячу: «Ну ж бо, Прайсе, лови, швидше, рухайся!»
Вони підійшли до стоянки, якийсь короткий час нічого не кажучи, а коли наблизилися до поліційного авта, детектив сумовито глянув на священика.
— Кого ж мені тепер шукати, отче? — спитав він.
— Мабуть, якогось психа-наркомана, — відповів Каррас.
Дивлячись на хідник, детектив обміркував цю пропозицію, а тоді мовчки кивнув.
— Так, отче, слушно. Так. Мабуть. — Він підняв голову й привітно глянув на Карраса. — Чуєте, отче, а вам куди? Хочете, щоб я вас підкинув?
— Ні, лейтенанте, дякую. Мені тут близенько пішки.
— Та то нічого! Скористайтеся нагодою! — підбадьорив його детектив, запрошуючи Карраса сісти на заднє сидіння. — Ви тоді всім своїм друзям розкажете, як вас підвозили в поліційному авті. А я підпишу сертифікат із підтвердженням. Усі вам будуть заздрити. Ходіть, сідайте!
Священик кивнув і з сумовитою напівусмішкою сказав:
— Гаразд, — а тоді вмостився на задньому сидінні, після чого детектив ледве втиснувся в авто з протилежного боку.
— Дуже добре, — задихано зронив детектив. — І, до речі, святий отче, пішки ніколи не буває близенько. Ніколи! — Він повернувся до полісмена за кермом і скомандував: — Avanti!
— Куди, сер?
— Тридцять шоста й Проспект-стрит, з лівого боку вулиці.
Коли водій кивнув і почав виїжджати заднім ходом зі стоянки, Каррас запитливо глянув на детектива.
— Звідки ви знаєте, де я живу? — запитав він.
— Хіба це не єзуїтський гуртожиток? Чи, може, ви не єзуїт?
Каррас відвернувся, дивлячись у вітрове скло, як поліційне авто поволі прямує до вхідної брами кампусу.
— Так, дійсно, — неголосно мовив він. Лише кілька днів тому він переїхав зі свого помешкання на подвір’ї церкви Святої Трійці до гуртожитку, сподіваючись, що це заохотить людей, яких він консультував, і далі звертатися до нього по допомогу.
— Ви любите кіно, отче Каррас?
— Так, люблю.
— А бачили «Ліра» з Полом Скофілдом?
— Ні, не бачив.
— А я вже бачив. Я дістаю контрамарки.
— Щастить вам.
— Дістаю контрамарки на найкращі фільми, але місіс К. занадто втомлюється. Ніколи не складає мені компанію.
— Це погано.
— Так, бо я терпіти не можу ходити сам. Бо знаєте, я люблю потім обговорити фільм, подискутувати, покритикувати.
Каррас мовчки кивнув, а тоді подивився на свої великі й міцні руки, зчеплені на колінах. Запала тиша. А тоді Кіндермен благальним тоном запитав:
— А ви б не бажали піти якось зі мною в кіно? Безплатно.
— Так, я знаю. Ви дістаєте контрамарки.
— То ви б не бажали?
— Як каже Елвуд П. Дауд у «Гарві»: «Коли?»
— О, я вам подзвоню! — детектив сяйнув усмішкою.
— Гаразд, домовилися. Чекатиму.
Вони виїхали з брами студентського містечка, завернули праворуч, а тоді ліворуч на Проспект-стрит, під’їхали до гуртожитку й зупинилися. Каррас прочинив дверцята і, дивлячись на детектива, сказав:
— Дякую, що підкинули, — а тоді виліз з авта, зачинив дверцята, сперся руками об відчинене вікно й зронив: — Мені жаль, що я не дуже вам допоміг.
— Та ні, допомогли, — заперечив детектив. — Дякую вам. Ну, а я зателефоную щодо фільму, обов’язково.
— З нетерпінням чекатиму, — сказав Каррас. — Бережіть себе.
— Ага. Ви теж.
Каррас випростався, повернувся й рушив був геть, коли почув за спиною:
— Отче, зачекайте!
Каррас озирнувся й побачив, що Кіндермен вийшов із машини й підкликав його кивком голови. Каррас рушив назад і зустрів Кіндермена на хіднику.
— Чуєте, отче, я зовсім забув, — сказав йому детектив. — Цілком вилетіло з голови. Знаєте, про ту картку з написами на ній латиною? Яку знайшли в церкві?
— Так, вівтарну картку.
— Вам краще знати. Вона збереглася?
— Так, вона в моїй кімнаті. Я перевіряв, що там написано, але вже закінчив. Вона вам потрібна?
— Можливо, щось підкаже. Так. Я можу її взяти?
— Звісно. Зачекайте, я зараз вам принесу.