Сардельки й квашена капуста.
— Головне — кількість, — вишкірився Даєр, а коли Каррас простягнув руку по глечик із молоком, молодий священик спокійно попередив, намащуючи маслом кусень пшеничного хліба: — Я б цього не робив. Бачиш бульбашки? Селітра.
— Якраз для мене. — Нахиляючи склянку, щоб наповнити її, Каррас почув, як хтось підсовує стільця до їхнього столу.
— Ну, я нарешті прочитав цю книжку, — весело повідомив новоприбулець.
Каррас звів очі й одразу відчув бентегу, відчув свинцевий тягар на плечах, упізнавши молодого священика, що приходив до нього нещодавно по пораду, який не годен був ні з ким потоваришувати.
— О, і якої ви думки про неї? — запитав Каррас, удаючи зацікавленість. Відставив глечика з молоком, немов пожертву за порушену дев’ятницю.
Молодий священик почав говорити, а за якихось півгодини Даєр уже бігав від одного столу до іншого, а вся трапезна заливалася реготом. Каррас зиркнув на годинника.
— Не хочете вбрати куртку й прогулятися вулицею? — запитав він молодого священика. — Я завжди намагаюся не пропустити захід сонця.
Невдовзі вони вже спиралися на поруччя сходів, що стрімко спускалися вниз до М-стрит. Кінець дня. Лискучі промені призахідного сонця запалювали хмари тріумфальним вогнем, а тоді розпадалися на безліч золотистих і червоних цяточок, що вкривали потемнілі води річки. Колись це видовище допомагало Каррасові пізнати Бога. Давно вже. Немов покинутий коханець, він і далі приходив на побачення.
Упиваючись красою, молоденький священик вимовив:
— Яке це чудо. Справді.
— Так, чудо.
Годинник на університетській вежі пробамкав годину — сьому вечора.
О 7:23 лейтенант Кіндермен обмірковував результати спектрографічного аналізу, згідно з яким фарба з виготовленої Реґаною фігурки була тотожна взірцям фарби, зішкрябаної з оскверненої статуї Діви Марії, а о 8:47 у нетрях північно-східної частини міста з багатоквартирного будинку, де аж кишіло від щурів, вийшов Карл Енґстром. Він пройшов три квартали на південь, до автобусної зупинки, де якусь хвилину чекав із непроникним обличчям, а тоді обхопив руками ліхтарного стовпа й розридався, припавши до нього.
Лейтенант Кіндермен у цей час дивився кіно.
Розділ шостий
У середу, 11 травня, вони повернулися додому. Коли Реґана лягла в ліжко, на віконниці почепили замок, а з її спальні та ванної повиносили всі дзеркала.
«…все менше світлих моментів, і я боюся, що тепер під час нападів у неї настає повна знетяма. Це щось нове й, очевидно, усуває можливість звичної істерії. Тим часом симптоми того, що ми називаємо парапсихічними явищами, мали…»
Доктор Клайн навчав Кріс і Шерон, як правильно провадити штучне годування Реґани під час періодів коми. Він вставив їй до носа спеціальну сустагенну трубку. — Насамперед…
Кріс примусила себе дивитися так, щоб не бачити обличчя доньки, чіплятися за ті слова, що їх говорив лікар, і відкидати ті, які вона почула в клініці.
— Отже, місіс Макніл, ви нічого не вписали в графі «релігія». Це правильно? Жодної релігійної освіти?
— Ну хіба що розуміння слова «Бог». У загальному сенсі. А що?
— Ну, по-перше, зміст більшості її марень… якщо це не цілковита нісенітниця, яку вона верзе… пов’язаний із релігією. Звідки, на вашу думку, вона могла цього набратися?
— Наведіть мені бодай якийсь приклад.
— Гаразд, ну, скажімо, «Ісус і Марія, позиція шістдесят дев’ять».
Клайн увів трубку до шлунка Реґани.
— Насамперед треба перевірити, чи рідина не потрапила в легені, — проінструктував він, стискаючи трубку, щоб перекрити потік сустагену. — Якщо ж…
— …синдром розладу, який тепер загалом не трапляється, хіба що в примітивних культурах. Ми називаємо його сомнамбулічною одержимістю. Чесно кажучи, ми мало що знаємо про цей розлад, крім того, що він починається через якийсь конфлікт або почуття провини, унаслідок чого у хворого створюється ілюзія, ніби його тілом оволодів сторонній розум або, якщо хочете, дух. У давнину, коли ще доволі міцною була віра в диявола, цією сторонньою сутністю був найчастіше демон. Проте вже у відносно недавніх випадках нею здебільшого ставав дух якогось небіжчика, нерідко того, кого міг знати або бачити хворий, маючи здатність підсвідомо імітувати голос і манери померлого, навіть інколи риси його обличчя.
Коли похмурий доктор Клайн пішов, Кріс подзвонила своєму агентові в Беверлі-Гіллз і повідомила його напівмертвим голосом, що вона вже точно не зможе бути режисеркою «Надії». Потім зателефонувала до місіс Перрін. Ніхто не відповів. Кріс повісила слухавку, відчуваючи, як наростає в душі розпач. Хто зможе їй допомогти, у відчаї думала вона. Чи є хтось такий? Або щось таке? Що?