— Ні.
— Може, у цій книжці й немає, — провадив Кіндермен. — Проте… ви вже мені пробачте, але я згадав це лише для того, щоб ви трохи замислилися. У бідолахи Деннінґза в’язи були скручені достоту так, як це роблять під час ритуального вбивства так звані демони, місіс Макніл.
Кріс стала цілком блідою.
— Якийсь божевільний убив містера Деннінґза і… — Кіндермен замовк. — Що сталося? — запитав він, зауваживши її раптову блідість і напружений погляд.
— Ні, нічого не сталося. Продовжуйте.
— Вельми вдячний. Я взагалі не хотів цього казати, щоб не завдавати вам болю. До того ж суто технічно ще й далі не можна не допускати можливості нещасного випадку. Але я так не думаю. Мої відчуття? Моє припущення? По-перше, я думаю, що його вбив якийсь кремезний чоловік. А по-друге, травми його черепа та інші згадані мною речі дають привід із великою певністю припускати… припускати, а не стверджувати… що вашого режисера спочатку вбили й тільки після цього виштовхнули з вікна вашої дочки. Але ж тут нікого не було, крім вашої дочки. Тож як це могло статися? А це могло статися лише в одному випадку: якщо хтось сюди прийшов після того, як дім залишила міс Спенсер, але перед тим, як повернулися ви. Хіба не так? Тому я ще раз прошу вас сказати мені: хто міг сюди прийти?
Кріс похилила голову.
— Господи, дайте подумати!
— Ох, мені так жаль. Це неприємні речі. Можливо, я й помиляюся. Але подумайте, гаразд? Хто міг би сюди прийти, скажіть, будь ласка?
Похмура Кріс іще якийсь час міркувала, а тоді підняла голову.
— Ні, вибачте мені. Мені просто ніхто не спадає на думку.
Кіндермен перевів погляд на Шерон.
— Може, тоді ви, міс Спенсер? До вас хтось сюди приходить?
— О ні, ніхто.
— А чи той вершник знає, де ти працюєш? — запитала в неї Кріс.
Кіндермен звів брови.
— Вершник?
— Приятель Шерон, — пояснила Кріс.
Шерон похитала головою.
— Він ніколи сюди не приходив, — сказала вона. — Крім того, він був у Бостоні на якійсь конференції того вечора.
— Він комівояжер? — запитав Кіндермен.
— Юрист.
— Ага. — Детектив знову глянув на Кріс. — Ваша прислуга? У них бувають гості? — поцікавився він.
— Ні, ніколи. Узагалі.
— Ви не очікували того дня якоїсь пошти? Або пакунка?
— Чому?
— Містер Деннінґз був… не хочеться говорити погано про покійника… але ж ви самі згадували, що, напиваючись, він ставав дещо… ну, скажімо так, дратівливий, здатний спровокувати сварку й розгнівати або навіть розлютити, наприклад, кур’єра, який доставив пакунок. То чи сподівалися ви якоїсь достави? Можливо, з хімчистки? Або якихось продуктів? Алкоголю? Пошти?
— Я навіть не знаю. Цим усім займається Карл.
— Ну так, звісно.
— Хочете його запитати? Прошу вас.
Детектив важко зітхнув. Відхилившись від столу, він засунув руки в кишені пальта й похмуро зиркнув на книжку з чаклунства.
— Не варто, не варто, це й так малоймовірно. У вас хвора дочка і… ну, годі вже. — Він махнув рукою, немовби завершуючи розмову. — Це все. На сьогодні досить. — Він підвівся. — Дякую, що приділили мені час, — сказав він Кріс, а тоді додав, повернувшись до Шерон: — Було дуже приємно зустрітися з вами, міс Спенсер.
— Мені теж, — неуважно відповіла Спенсер. Вона дивилася кудись у простір.
— Незрозуміло, — похитав головою Кіндермен. — Як дивно, як це все дивно. — Він немовби щось обмірковував. Тоді подивився на Кріс, яка підводилася з крісла. — Ну, прошу мені вибачити. Я намарне згаяв ваш час, — почав виправдовуватися він.
— Я проведу вас до дверей, — сказала йому Кріс.
Її голос був притишений, а обличчя — смутне.
— Ой, прошу вас, не треба турбуватися!
— Які там турботи.
— Ну, якщо ви наполягаєте.
— До речі, — сказав детектив, коли вони вже виходили з кухні, — я знаю, що це один шанс із мільйона, але ваша донька… ви не могли б запитати в неї, чи не бачила вона випадково того вечора у своїй кімнаті містера Деннінґза?
— Послухайте, якщо на те пішло, у нього взагалі не було причин туди підніматися.
— Так, я це знаю й розумію, що так воно, мабуть, і було, але якби певні британські лікарі не поцікавилися колись: «Що то за пліснява?» — ми б так і не мали досі пеніциліну. Я маю рацію? Прошу вас, запитайте. Ви це зробите?
— Гаразд, коли вона достатньо одужає, я запитаю.
— Це не зашкодить.
Вони підійшли до вхідних дверей.
— А тим часом… — почав говорити детектив. Але тоді завагався і, приклавши два пальці до губ, сказав серйозним голосом: — Чуєте, я б не хотів цього просити. Вибачте мені, будь ласка.