— Я дивився.
— А коли саме ви зайшли до кінотеатру?
— Я не пам’ятаю.
— Ви раніше стверджували, що були на сеансі, який розпочинався о шостій годині. Чи це вам допоможе пригадати?
— Так, сеанс о шостій годині. Я пригадати.
— І ви дивилися картину… фільм… від самого початку?
— Я дивився.
— І вийшли звідти, коли закінчився фільм?
— Коли закінчився.
— Не раніше?
— Ні, я бачити весь фільм.
— І вийшовши з кінотеатру, ви сіли на автобус «Ді Сі транзит» біля входу до театру, а тоді вийшли з нього на розі М-стрит і Вісконсин-авеню приблизно о дев’ятій двадцять вечора?
— Так.
— І пішли додому.
— Я йти додому.
— І були вже вдома приблизно о дев’ятій тридцять?
— Я бути точно о дев’ятій тридцять, — відповів Карл.
— Ви впевнені.
— Так, я дивитися на годинник. Це точно.
— І ви дивилися весь фільм до кінця?
— Так, я це сказав.
— Ваші відповіді записуються на плівку, містере Енґстром. Тому я хочу, щоб ви були абсолютно впевнені у своїх словах.
— Я впевнений.
— Ви пригадуєте сварку, що виникла між білетером і п’яним глядачем за п’ять хвилин до закінчення сеансу?
— Так, я пам’ятати.
— Ви може назвати мені причину сварки?
— Той чоловік був п’яний і порушував спокій.
— І що з ним зробили врешті-решт?
— Його геть. Його викинути геть.
— Жодної сварки там не було. А чи пригадуєте ви, що під час шестигодинного сеансу через технічну несправність показ фільму перервали на п’ятнадцять хвилин?
— Я не пам’ятати.
— І не пам’ятаєте, як обурено свистіли глядачі.
— Ні, нічого. Не було несправності.
— Ви впевнені?
— Не було нічого.
— Було, і в журналі кіномеханіка зафіксовано, що сеанс того вечора закінчився не о восьмій сорок, а приблизно о восьмій п’ятдесят п’ять, а отже, наступний автобус міг вас доставити на ріг М-стрит і Вісконсин не о дев’ятій двадцять, а о дев’ятій сорок п’ять, і, відповідно, додому ви могли прийти найраніше за п’ять хвилин десята, а не о пів на десяту, що засвідчила також і місіс Макніл. Чи могли б ви тепер пояснити цю загадкову невідповідність?
Карл ні на мить не втратив витримки й навіть тепер відповів спокійно й незворушно:
— Ні. Я не можу.
Детектив мовчки на нього дивився, а тоді зітхнув і опустив голову, вимикаючи записувальний пристрій, захований у підкладці його пальта. Якийсь час дивився собі під ноги, а тоді знову глянув на Карла.
— Містере Енґстром… — почав він утомлено й спочутливо. — Скоєно серйозний злочин. Вас у ньому підозрюють. Містер Деннінґз знущався з вас. Я про це дізнався з різних джерел. І ви явно збрехали про місце свого перебування під час його загибелі. Нерідко трапляється… ми ж усі люди зі своїми вадами… що одружений чоловік інколи може опинитися там, де, як він стверджує, його не було. Ви, мабуть, звернули увагу на те, що ми розмовляємо з вами наодинці? Без зайвих свідків? І без вашої дружини? Я зараз уже не записую розмову. Диктофон вимкнуто. Можете мені довіритись. Якщо так сталося, що ви були десь того вечора не з вашою дружиною, а з іншою жінкою, ви це мені скажіть, я все перевірю, над вами не висітиме підозра, а ваша дружина нічого не довідається. А тепер скажіть мені, де ви були в той час, коли помер Деннінґз?
Щось промайнуло на дні Карлових очей, але знову згасло, і він вперто процідив крізь зуби:
— У кіно!
Детектив невідривно дивився на нього, мовчки й нерухомо, лише чутно було його хрипле дихання. Це тривало кілька секунд, а тоді Карл запитав ледь-ледь тремтячим голосом:
— Ви мене арештувати?
Детектив нічого не відповів, тільки далі, не кліпаючи, дивився на нього, а коли здалося, що Карл знову почне щось говорити, детектив різко відштовхнувся від перил і рушив до припаркованого поліційного авта з водієм, засунувши руки в кишені й неквапливо чимчикуючи та роздивляючись навсібіч, немовби якийсь цікавий турист. Карл дивився з непроникним і флегматичним виразом, як Кіндермен відчинив дверцята авта, дістав із коробки, причепленої до панелі приладів, паперову хустинку, висякався й ліниво глянув на протилежний бік річки, немовби прикидуючи, чи не варто пообідати в «Марріот гот шопп». Потім він сів ув авто, не озираючись.
Коли авто від’їхало й завернуло за ріг Тридцять п’ятої вулиці, Карл подивився на свою руку.
Рука тремтіла.
Кріс почула, як зачиняються вхідні двері. Вона замислено сиділа біля бару в кабінеті, наливаючи в склянку з льодом горілку. Кроки. Карл піднімався сходами. Кріс узяла склянку, відпила ковточок, а тоді поволі рушила до кухні, помішуючи напій вказівним пальцем і дивлячись прямо перед собою відсутнім поглядом. Сталося щось жахливе. Немовби світло, що просочується попід дверима в потемнілий коридор, відблиск жахіття, що насувалося, дедалі глибше проникав у її свідомість. Що там лежить за цими дверима?