— Якого Ірода? — перепитав він. — Їх є двоє. Чи ти говориш про царя Юдеї?
— Ні, я говорю про тетрарха Галілеї! — гаркнула на Карраса Реґана голосом, сповненим презирства, а тоді раптово знову вишкірилась і почала тихенько вмовляти його м’яким, але зловісним тоном: — Ну ось, ти ж бачиш, як засмучують мене ці кляті ремені? Розв’яжи їх. Зніми — і я повідаю тобі майбутнє.
— Дуже спокусливо.
— Моя специфіка.
— Але ж як мені знати, що ти справді можеш провіщати майбутнє?
— Бо я диявол, йолопе!
— Так, ти це кажеш, але ж не даєш мені доказів.
— Тобі бракує віри.
Каррас заціпенів.
— Віри в що?
— Та ж у мене, любий Каррасе, у мене! — Щось глузливе й лиховісне зачаїлось і витанцьовувало в тих очах. — Усі ці докази, усі небесні знаки!
Каррасові ледве вдалося зберегти самовладання, коли він відповів:
— Ну, але достатньо було б чогось простенького. Скажімо, диявол знає все, чи не так?
— Ні, Каррасе, я знаю майже все. Ось бачиш? Мене звинувачують у гордині. А я не гордий. Ну, але кажи, що в тебе на умі, хитрий лисе? Викладуй!
— Ну, я просто думав, чи не могли б ми перевірити міру твоїх знань.
— Ну й чудово. Як тобі таке? Найбільше озеро в Південній Америці, — сутність у Реґаниній подобі вишкірилася, глузливо вибалушивши очі, — Тітікака в Перу! Цього достатньо?
— Ні, я хотів запитати щось таке, що тільки диявол може знати.
— Ага, розумію. І що ж це таке?
— Де Реґана?
— Вона тут.
— Де це «тут»?
— У свинці.
— Покажи мені її.
— Навіщо, Каррасе? Ти хочеш її виїбати? Попусти ремені, і я дозволю тобі це зробити!
— Я хочу пересвідчитися, що ти кажеш правду. Покажи мені її.
— Дуже соковита пизда, — лиховісно зиркнула на нього Реґана, злизуючи розпухлим і обкладеним язиком слину із сухих, потрісканих губ. — Але з нею нема про що говорити, приятелю. Я дуже тобі раджу залишатися зі мною.
— Ну, ти явно не знаєш, де вона, — знизав плечима Каррас, — тож цілком очевидно, що ти не диявол.
— Диявол я! — заревіла Реґана, смикнувшись раптово вперед, а її обличчя викривилося від люті. Каррас аж здригнувся, коли цей страхітливий гучний голос розлетівся кімнатою, відбиваючись від стін. — Диявол!
— Ну, то покажи мені Реґану. Це стане доказом.
— Є значно ліпші варіанти! Я доведу тобі! Я прочитаю твої думки! — лютувала істота в Реґаниному тілі. — Подумай про будь-яке число від одиниці до ста!
— Ні, це нічого не доведе. Я мушу побачити Реґану.
Раптом істота захихотіла, відкинувшись на спинку ліжка.
— Ні, тобі вже не поможуть ніякі докази, Каррасе. Ось чому я люблю розважливих людей. Як чудово! Справді, як це чудово! Але ми тебе ще трохи порозважаємо. Зрештою, тепер ми не хотіли б тебе втратити.
— Хто це «ми»? — живо поцікавився Каррас.
— Ми — це невеличкий гурт, що сидить у цій свинці, — пролунала відповідь. — Такий собі чималенький натовп. Згодом я, можливо, познайомлю тебе ближче. А зараз мене мучить жахлива сверблячка, та я ніяк не можу туди дістати. Попустиш на хвилинку пасочок? Лише один?
— Ні, скажи, де тобі свербить, і я там почухаю.
— От хитрун, який хитрун!
— Покажи мені Реґану, і тоді я, може, розв’яжу один ремінь, — запропонував Каррас. — За умови, що вона…
Раптом священик здригнувся від несподіванки, збагнувши, що бачить перед собою очі, сповнені жаху, і рот, широко розтулений у безгучному благанні про допомогу. Але подоба Реґани швидко зникла. Риси обличчя блискавично змінилися.
— Бога ради, ви б не зняли, якщо ваша ласка, ці пиздуваті ремені? — запитав улесливий голос з уривчастим британським акцентом. Зненацька знову виникла подоба демона. — Допомошіть стагому слушителю вівтагя, очче! — прохрипіла вона, а тоді з диким і пронизливим реготом відкинула голову.
Каррас сидів геть приголомшений, відчуваючи, як невидні крижані руки все міцніше стискають його потилицю, відчутні на дотик, і це вже йому не уявлялося.
Істота в тілі Реґани урвала свій сміх і вп’ялася в нього глузливими очима.
— Відчув холодні пальці? До речі, Каррасе, твоя мати тут, із нами. Не хочеш щось переказати їй? Я подбаю, щоб вона отримала твою вістку. — Насмішкуватий регіт. Раптом Каррас підхопився з крісла, щоб ухилитися від потужного струменя блювотиння. Трохи потрапило йому на рукав светра та руку.
Священик, обличчя якого поблідло, втупився в ліжко, на якому зловтішно реготала Реґана, дивлячись, як із його руки крапає на килим блювота.
— Якщо це правда, — мовив він глухо, — тоді ти повинен знати ім’я моєї матері.