Каррас відчув, що його руки легенько тремтять.
«Що сталося зі мною? — здивувався він. — У чому річ?»
— Я, до речі, місіс Макніл, — уїдливо виправила його Кріс.
Каррас пом’якшив свій тон.
— Вибачте мені. Слухайте, демон це чи просто нервовий розлад, я зроблю все можливе, щоб допомогти вашій доньці. Але мені треба знати правду, усю правду. Це важливо. Важливо для Реґани. Зараз я намагаюся намацати відповідь, місіс Макніл. Я цілком приголомшений тим, що побачив і почув у спальні вашої дочки. Чому б нам тепер не залишити цю ванну кімнату й не зійти вниз, де ми могли б поговорити? — З ледь помітною й теплою заспокійливою усмішкою Каррас простягнув руку й допоміг Кріс підвестися. — Я б не відмовився від чашечки кави.
— А я б не відмовилася від віскі з льодом.
Поки Карл і Шерон опікувалися Реґаною, Каррас і Кріс сиділи в кабінеті: вона — на диванчику, а Каррас — у кріслі біля каміна, і Кріс розповіла йому всю історію хвороби Реґани, старанно приховуючи будь-яку згадку про випадок із Деннінґзом. Священик уважно слухав, майже нічого не говорячи, лише інколи щось запитував або реагував кивком голови, тоді як Кріс визнала, що на початку справді вважала екзорцизм своєрідною шокотерапією.
— А тепер не знаю, — сказала вона, хитаючи головою, — просто не знаю. — Вона подивилася на свої поцятковані ластовинням руки зі зчепленими на колінах пальцями, що ледь помітно тремтіли. Тоді безпомічно глянула на священика. — А що думаєте ви, отче Каррас?
Опустивши голову, священик набрав повні груди повітря, тоді похитав головою й неголосно сказав:
— Я справді не знаю. Нав’язлива поведінка, спричинена почуттям провини, можливо, у поєднанні з роздвоєнням особистості.
— Що? — обурилася Кріс. — Отче, ну як ви можете таке казати після всього побаченого нагорі!
Каррас подивився на неї.
— Якби ви бачили стільки пацієнтів психлікарень, скільки їх бачив я, ви б і не таке сказали, — мовив він. — Послухайте-но мене! Одержимість демонами? Гаразд, припустимо, що це справді іноді стається. Але ж ваша дочка не називає себе демоном, вона наполягає, що вона ніхто інший, як сам диявол, а це рівнозначне тому, що величати себе Наполеоном Бонапартом!
— Тоді поясніть усі ці стуки та інше.
— Я цього не чув.
— Але це чули в клініці Беррінджера, отче, тобто це діялося не лише тут, у будинку.
— Можливо, але ми навряд чи потребуватимемо диявола, щоб пояснити такі речі.
— То поясніть їх!
— Ну, можливо, це психокінез.
— Що?
— Ви, мабуть, чули про таке явище, як полтергейст?
— Це коли привиди жбурляються тарілками й поводяться, як ідіоти?
— Це не таке вже рідкісне явище, і найчастіше це стається з емоційно неврівноваженими підлітками. Очевидно, що екстремальне перенапруження мозку може інколи стимулювати появу невідомого нам різновиду енергії, спроможної, видається, рухати предметами на відстані. Але в цьому немає нічого надприродного. Це стосується також і аномальної сили Реґани — у патології такі явища трапляються. Можете це називати, якщо бажаєте, приматом свідомості над матерією, але в будь-якому разі таке трапляється безвідносно до одержимості.
Кріс відвернулася вбік, легенько похитуючи головою.
— Ну, і чи не дивина? — утомлено зіронізувала вона. — Я ось атеїстка, а ви священик, і…
— Найкраще тлумачення будь-якого феномена, — лагідно урвав її він, — завжди найпростіше з тих доступних, що враховують усі факти.
— О, справді? — огризнулася Кріс, а її очі з червоними прожилками спалахнули благанням, розпачем і бентегою. — Можливо, я тупа, отче Каррас, але мені здаються ще тупішими пояснення, ніби тарілки на стіну жбурляє якась невідома штукенція в чиїйсь голові! І що ж це таке? Ви можете мені це пояснити? І що таке, до речі, «роздвоєна особистість»? Ось ви це кажете. І я це чую. Але що це таке? Невже я така тупа? Ви можете це пояснити так, щоб до мене нарешті дійшло?
— Послухайте, ніхто й не вдає, що все це розуміє. Ми тільки знаємо, що такі речі стаються, а все поза межами самого цього феномена ніщо інше, як звичайні гіпотези. Але спробуйте уявити це так ось.
— Гаразд, кажіть уже.
— Людський мозок складається десь із сімнадцяти мільярдів клітин, і коли ми дивимося на них, то бачимо, що вони щосекундно мають справу з приблизно сотнею мільйонів різних відчуттів, що бомбардують мозок, і мозок не просто опрацьовує всі ці сигнали, але й робить це ефективно, щоб вони не заважали одне одному й не перечіплялися. Виникає запитання, як клітини здатні це все робити без певної взаємодії? Мабуть, ніяк, тож очевидно, що кожна з цих клітин наділена, можливо, власною свідомістю. Ви стежите за ходом моїх думок?