— Я хотів би на неї поглянути.
Кріс попрямувала до дверей.
— Звичайно, отче, зараз принесу. І плівку. Вона, мабуть, у підвалі. Зараз подивлюся.
Каррас неуважно кивнув, розглядаючи східний орнамент на килимі. За якийсь час він підвівся й поволі рушив до передпокою, де стояв нерухомо в темряві, немовби в якомусь іншому вимірі, запхавши руки в кишені штанів і слухаючи, як згори долинало то хрюкання свині, то гавкання шакала, а то гикавка й гадюче сичання.
— О, ви тут! А я шукала вас у кабінеті.
Каррас обернувся до Кріс, яка вмикала в передпокої світло.
— Ви вже йдете? — спитала вона, підходячи до нього з книжкою про чаклунство й листом до батька, що Реґана записала на плівку.
— Так, мушу йти. Маю ще приготуватися до завтрашньої лекції.
— Справді? А де це буде?
— На медичному факультеті, — відповів Каррас, беручи з рук Кріс книжку й плівку. — Я постараюся прийти сюди завтра по обіді або ввечері. Якщо ж трапиться щось нагальне, дзвоніть мені о будь-якій порі дня чи ночі. Я попереджу телефоністок на комутаторі, щоб вас одразу з’єднували зі мною. Чуєте, а як у вас справи з медикаментами?
— Усе гаразд. Маю багаторазові рецепти.
— Може, зателефонуєте ще раз лікареві?
Актриса опустила голова.
— Не можу, — ледь чутно прошепотіла вона, — я просто не можу.
— Бо я ж не лікар, знаєте, — застеріг її Каррас.
— Усе гаразд.
Кріс так і не підводила голову, і Каррас дивився на неї пильно й стурбовано. Він майже відчував на дотик тривогу, що переповнювала її.
— І ще: рано чи пізно, — лагідно мовив він, — я мушу повідомити когось зі своїх зверхників, чим займаюся, особливо якщо мені доведеться приходити до вас у специфічні нічні години.
Кріс подивилася на нього, стурбовано нахмурившись.
— А це обов’язково? Тобто повідомляти про це?
— Ну, але якщо я цього не зроблю, вам не здається, що це виглядатиме трохи дивно?
Кріс знову опустила голову й кивнула.
— Так, я розумію, про що ви, — сказала вона впівголоса.
— То ви не заперечуєте? Я їм скажу лише найнеобхідніше. І не хвилюйтеся: про це ніхто більше не знатиме.
Вона безпомічно підняла своє виснажене обличчя й побачила його сумовиті й проникливі очі. Побачила в них силу. Побачила біль.
— Гаразд, — ледь чутно мовила вона.
Вона довірилася болю.
— Будемо контактувати, — сказав їй Каррас.
Він почав був виходити, але затримався на порозі, нахиливши голову й замислено приклавши долоню до вуст, а тоді знову подивився на Кріс.
— Чи ваша донька знала, що сюди мав прийти священик?
— Ні, крім мене, ніхто цього не знав.
— А ви знали, що недавно померла моя мати?
— Так. Прийміть моє спочуття.
— А чи Реґані це відомо?
— Чому ви питаєте?
— Чи їй це відомо?
— Ні, зовсім ні. Чому ви запитали?
Каррас знизав плечима.
— Нічого важливого, — сказав він, — просто мені було цікаво. — Він дещо стурбовано глянув на обличчя Кріс. — Чи ви хоч трохи спите?
— Ну так, інколи.
— Вам потрібне снодійне. Ви вживаєте лібріум?
— Так.
— Яку дозу?
— По десять міліграмів двічі на день.
— Спробуйте двадцять. А ще тримайтеся подалі від дочки. Що довше ви будете свідком її теперішньої поведінки, то більшою буде ймовірність того, що ваші почуття до неї зазнають непоправної шкоди. Займіться чимось іншим. І не накручуйте себе. Ви нічим не допоможете Реґані, якщо вас саму зрадять нерви.
Кріс пригнічено кивнула, не підводячи очей.
— А тепер лягайте в ліжко, — сказав їй Каррас. — Будь ласка, ляжете прямо зараз у ліжко?
— Ага, добре, — неголосно мовила Кріс, — я обіцяю. — Вона приязно глянула на нього й ледь помітно всміхнулася. — На добраніч, отче Каррас. І дякую вам. Дуже вам дякую.
Іще якусь мить Каррас пильно дивився на неї, а тоді сказав:
— Ну то гаразд, на добраніч, — відвернувся й швидко рушив геть.
Кріс стояла на порозі, дивлячись йому вслід. Коли перетинав вулицю, вона подумала, що він, мабуть, залишився без вечері, а ще її стурбувало, що йому, напевне, холодно, бо він опускав рукави сорочки. Коли проходив повз ресторан «1789», щось випало з його рук, можливо, книжка з чаклунства або плівка з голосом Реґани. Він нахилився, щоб підняти це, а на розі Тридцять шостої вулиці і П-стрит завернув ліворуч і щез з очей. Кріс раптово відчула полегшення.
Вона не побачила Кіндермена, що сидів самотньо в авті без розпізнавальних знаків.
Ще через півгодини Деміен Каррас квапливо йшов до своєї кімнатки в єзуїтському гуртожитку з цілим стосом книжок і журналів, що їх він знайшов на поличках бібліотеки Джорджтаунського кампусу. Він поспіхом кинув їх на письмовий стіл, понишпорив у шухлядах, шукаючи сигарети, знайшов там напівпорожню пачку злежалого «Кемела», запалив сигарету, глибоко затягнувся й затримав у легенях дим, думаючи знову про Реґану. «Істерія, — припустив він, — мабуть, це воно». Видихнув дим, запхав великі пальці за ремінь штанів і подивився на книжки. Там були «Одержимість» Естеррайха, «Луденські біси» Гакслі, «Парапраксіс у дослідженні Зіґмундом Фройдом справи Гайцмана», «Демонічна одержимість і екзорцизм у ранньому християнстві у світлі сучасних поглядів на психічні хвороби» Маккасленда, а також уривки з психіатричних журналів Фройдових «Неврозу демонічної одержимості в ХVII столітті» та «Демонології сучасної психіатрії».