— Може, ти нарешті забереш звідси свій зад, Джо? Я маю багато роботи.
— А хто тобі заважає?
— Ти! — Каррас почав розстібати сорочку. — Я йду в душ, а коли вийду з нього, маю надію, що тут уже й духу твого не буде.
— Ну добре, — неохоче простогнав Даєр, ставлячи ноги на підлогу, але й далі сидячи на ліжку. — До речі, щось не бачив тебе на вечері. Де ти сьогодні їв?
— Ніде.
— А це вже безглуздо. Чого мучити себе дієтами, коли все одно носиш тільки сутану?
— Чи є тут якийсь магнітофон?
— Тут навіть льодяників немає. Іди у фонолабораторію.
— А в кого ключі? В отця ректора?
— Ні, в отця доглядача. Тобі треба вже сьогодні?
— Так, сьогодні, — відповів Каррас, вішаючи сорочку на спинку стільця. — А де його знайти?
— Хочеш, щоб я це зробив, Деміене?
— А ти можеш, Джо? Бо я справді маю купу справ.
Даєр підвівся.
— Не журися!
Каррас узяв душ і перебрався в чисту футболку й штани. Сідаючи за стіл, він побачив там цілий блок «Кемела» без фільтра, а біля нього один ключик із биркою «ФОНОЛАБОРАТОРІЯ», а другий — із биркою «ХОЛОДИЛЬНИК ТРАПЕЗНОЇ». До цього ключика була ще причеплена записочка: «Ліпше вже ти, ніж пацюки й домініканські коти-грабіжники». Каррас усміхнувся, побачивши підпис: «Льодяник Джо». Відклав убік записку, зняв із руки годинника й поклав його перед собою на стіл. Була 10:58 вечора.
Почав читати. Спочатку Фройда, тоді Маккасленда, уривки із «Сатани», частини фундаментального дослідження Естеррайха, і десь після 4:00 ранку він нарешті закінчив, потираючи обличчя й очі, які пекли від диму, що стояв стовпом, а попільничка на столі Карраса була завалена покрученими недопалками сигарет. Він підвівся й втомлено рушив до вікна, відчинив його навстіж, вдихнув прохолоду вологого вранішнього повітря й залишився там стояти, думаючи про Реґану. Так, у неї був фізичний синдром одержимості. Тут не було жодного сумніву. Тому що в усіх випадках незалежно від історичного періоду чи місця, де це відбувалося, симптоми одержимості були по суті незмінні. Деякі з них у Реґани ще не проявилися: стигмати, прагнення їсти всяку гидоту, нечутливість до болю, нестримна гучна гикавка. Але решта їх чітко простежувалася: мимовільні безладні рухи, сморідне дихання, обкладений язик, виснаження організму, набряклий живіт, подразнення шкіри та слизової оболонки. Але найголовніше те, що були наявні основні симптоми найважчих випадків, що їх Естеррайх характеризував як ознаки «істинної» одержимості: разюча зміна голосу й рис обличчя та прояви цілком нової особистості.
Каррас похмуро дивився з вікна на вулицю. Крізь гілки дерев він міг бачити будинок Макніл і велике еркерне вікно Реґаниної спальні. Він вичитав у книжках, що в разі добровільної одержимості, як із медіумами, нова особистість зазвичай добра. «Ось як Тія, — думав Каррас, — той дух жінки, що вселявся в одного чоловіка, скульптора, і то тільки вряди-годи й ненадовго, щоразу десь лише на годинку, аж поки приятель цього скульптора безнадійно закохався в Тію й почав благати скульптора, щоб той дозволив їй назавжди залишитися в його тілі. Але що стосується Реґани, це далеко не Тія», — похмуро розмірковував священик, адже та «сутність», що в неї вселилася, була лиховісна, що типово для демонічної одержимості, коли нова особистість прагне до фізичного знищення людини, у яку вона вселилася.
І нерідко цього досягає.
Замислившись, священик підійшов до столу, узяв сигарету й запалив. «Ну гаразд, у неї фізичний синдром демонічної одержимості. То як же її вилікувати? — Він загасив сірника. — Усе залежить від того, що стало причиною синдрому». Він сів на край столу й почав міркувати про те, що сталося з черницями Лілльського монастиря у Франції на початку ХVII століття. Ці нібито одержимі черниці «зізнавалися» своїм екзорцистам у своїй безпомічності в стані одержимості та про регулярну участь у сатанинських оргіях, де еротичні забави видозмінювалися залежно від днів тижня: у понеділки й вівтірки це були гетеросексуальні злягання, у четверги — содомія, феляція й кунілінгус із гомосексуальними партнерами, а в суботи — скотолозтво з домашніми тваринами й драконами. І драконами? Єзуїт сумовито похитав головою. Як і з Ліллем, у багатьох випадках, на його думку, причиною одержимості була суміш шахрайства й міфоманії, а іноді до цього спричинялися нервові хвороби: параноя, шизофренія, неврастенія, психастенія. І саме через це, як він знав, церква вже роками рекомендувала екзорцистам виконувати ритуал у присутності психіатра або невролога. Проте не в усіх випадках одержимості причина була очевидна. Багато з них змусили Естеррайха охарактеризувати одержимість як цілком окремий різновид розладу, а також відкинути традиційний для психіатрії термін «роздвоєння особистості» як такий, що мало чим відрізняється від окультних замінників таких понять, як «демон» і «дух мерця».