Єзуїт дивився перед собою невидющими очима, затиснувши в пальцях сигарету, цівочки диму з якої підносилися вгору до короткочасного життя й миттєвої смерті, мов мимовільні спогади про забуті сни. Він подивився на ліву нижню шухляду письмового столу, якийсь час не ворушився, а тоді відкрив, нахилившись, шухляду й витягнув із неї вицвілий підручник англійської мови для дорослих. Підручник для вправ його матері. Він поклав його на стіл, зачекав, а тоді почав обережно й лагідно гортати сторінки. Спочатку багаторазово повторені літери абетки. Тоді простенькі вправи:
6-Й УРОК
МОЯ ПОВНА АДРЕСА
Між сторінками спроба написати листа:
Дорогий Диммі,
я чекала
Ще одна спроба. Незавершена. Він відвернувся. Побачив у шибі її очі… які чекали…
— Domine, non sum dignus.
Тепер це були очі Реґани.
— Скажи хоч слово…
Каррас подивився знову на плівку з голосом Реґани.
Він вийшов із кімнати й поніс плівку до лінгвістичного кабінету кампусу. Знайшов там магнітофон, сів, акуратно заправив кінець плівки в порожню бобіну, надів навушники, клацнув вимикачем, а тоді знеможено нахилився й почав напружено слухати. Спочатку тільки шипіння плівки. Гудіння моторчика. Раптово щось клацнуло. Якісь шуми. «Привіт, татку?» Свист від надмірної гучності. Приглушений голос Кріс Макніл звідкись іззаду: «Не так близько до мікрофона, сонечку. Трохи далі». — «Так?» — «Ні, більше». — «Так?» — «Ага, так добре. А тепер говори». Хихотіння. Удар мікрофоном об стіл. А тоді чистий ніжний голос Реґани Макніл: «Привіт, татку? Це я. М-м-м…» Сміх, тоді пошепки вбік: «Мамо, я не знаю, що казати!» — «Та просто розкажи йому про себе, сонечку. Скажи, чим ти займаєшся». Знову хихотіння. «Е-е-е, татку… Ну, знаєш… Тобто я маю надію, що ти мене добре чуєш, і, е-е-е… чекай-но. М-м-м, по-перше, ми… Ні, зачекай! По-перше, ми у Вашинґтоні, татку, знаєш? Це там, де живе президент, і цей його дім… знаєш, татку?.. Це… Чорт! Татку, зачекай, я краще почну спочатку. Розумієш, татку, там…»
Далі Каррас слухав неуважно, наче здалеку, крізь гупання крові в скронях, мов крізь шум океану, а його нутро сповнювало непоборне переконання: «Та істота, яку я бачив у кімнаті, не Реґана!»
Каррас повернувся до єзуїтського гуртожитку, знайшов там вільну кабінку й відправив месу перед початком ранкової години пік. Підняв для освячення гостію, і вона затремтіла в його пальцях із надією, у яку він не наважувався вірити, яку він відганяв кожною клітинкою тіла й кожнісіньким фібром душі.
— Бо це… є… тіло Моє, — прошепотів він напруженим голосом.
«Ні, це хліб! Звичайний хліб!»
Він не наважувався полюбити знову й втратити. Ця втрата була занадто велика, а біль — занадто гострий. Причиною його скепсису й сумнівів, його спроб усунути всі природні підстави очевидної Реґаниної одержимості було його несамовите й потужне прагнення віри. Він схилив голову й поклав освячену гостію до рота, де за якусь мить вона застрягне в сухості його горла. І його віри.
Після меси він пропустив сніданок, склав нашвидкуруч конспект лекції, а тоді прийшов на медфакультет Джорджтаунського університету, де хриплим голосом прочитав своїй аудиторії погано підготовлену лекцію:
— …стосовно симптомів маніакального психозу ви можете…
«Татку, це я… це я…»
Але хто була «я»?
Каррас рано відпустив студентів, повернувся до своєї кімнати, де негайно сів за стіл і ще раз ретельно ознайомився з позицією церкви стосовно паранормальних ознак демонічної одержимості. «Може, я був занадто прискіпливий?» — замислився він. Уважно перечитав найважливіші пункти, виділені в примірнику «Сатани»: «Телепатія… природне явище… навіть телекінез, пересування предметів на відстані… наші предки… наука… у наш час ми маємо бути обережніші, попри всі нібито паранормальні свідчення». Діставшись далі, Каррас почав читати повільніше: «Усі розмови з пацієнтом треба ретельно аналізувати, адже, якщо вони відповідають тим самим асоціаціям ідей і логіко-граматичним звичкам, які він демонструє в нормальному стані, одержимість треба ставити під сумнів».
Каррас легенько похитав головою. Щось тут не грає. Він подивився на малюнок на сторінці перед його очима. Демон. Його погляд ковзнув на напис під малюнком. «Пазузу». Каррас заплющився, уявляючи смерть екзорциста, отця Транкілля: його болісну агонію, ревіння, сичання та блювання, його жбурляння з ліжка на землю «демонами», розлюченими, що скоро він помре й вони вже не зможуть його мучити. А тоді Люка! О Боже! Отець Люка! Він падає навколішки біля ліжка умирущого Транкілля, молиться, а в мить його смерті Люка негайно приймає ідентичність Транкіллевих демонів і починає зловісно штурхати ногами ще не застиглий понівечений труп, що просмердівся екскрементами й блювотинням, тоді як четверо кремезних чоловіків намагаються його втримати, але він, судячи з опису, не зупиняється, аж поки небіжчика не виносять із кімнати. «Могло таке бути?» — дивується Каррас. Чи справді єдиною надією для Реґани може стати ритуал екзорцизму? Чи варто йому відчинити цю скриньку Пандори? Він не міг би просто потрусити її або залишити неторканою. Повинен дізнатися. Але ж як? Каррас розплющив очі. «…Розмови з пацієнтом треба ретельно…» Так. Так, чому б ні? Якщо виявиться, що зразки розмов Реґани й «демона» суттєво відрізняються, це означатиме ймовірність одержимості; якщо ж ці зразки будуть подібні, таку ймовірність слід буде відкинути.