Каррас підвівся й почав ходити кімнатою. «Що ще? Що ще? Швидко. Вона… Хвилиночку!» Каррас застиг як укопаний, замислено дивлячись на підлогу. «Той розділ у книжці з чаклунства. Чи в ньому згадувалося?.. Так! Так, саме так!» Там зазначалося, що демони незмінно й люто реагують на освячену гостію, нетлінні мощі або навіть… Каррас підняв голову й подивився перед собою, зненацька усвідомивши: «І на святу воду! Правильно! Це стане важливим свідоцтвом так чи інакше!» Він гарячково понишпорив у чорній валізі. Шукав там флакон для святої води.
Віллі впустила його в дім, і він одразу подивився вгору, де була спальня Реґани. Крики. Лайки. Але не тим глибоким, грубим голосом демона. А значно м’якішим. Надтріснутим. З британським акцентом… Так! Ця сутність короткочасно з’явилася, коли Каррас бачив Реґану.
Каррас поглянув на Віллі, що мовчки очікувала. Вона спантеличено дивилася на круглий римський комірець-колоратку й на сутану священика.
— Прошу сказати, де місіс Макніл?
Віллі показала нагору.
— Дякую вам.
Каррас попрямував до сходів. Піднявся ними. Побачив у коридорі Кріс. Вона сиділа на кріслі біля спальні Реґани з опущеною головою й складеними на грудях руками. Коли наблизився єзуїт, вона почула шелестіння його сутани, обернулася, побачила його й швидко підвелася.
— Вітаю, отче.
Каррас спохмурнів. Під її очима були сині мішки.
— Ви хоч поспали? — стурбовано запитав він.
— Ой, трошечки.
Каррас докірливо похитав головою.
— Кріс.
— Ну, але я не могла, — пояснила йому Кріс, киваючи на двері Реґаниної спальні. — Вона не вмовкала цілу ніч.
— Блювала?
— Ні. — Кріс торкнулася рукава його сутани, немовби хотіла кудись його відвести звідси. — Ходімо вниз, де зможемо…
— Ні, я хотів би її побачити, — рішуче відмовився Каррас.
— Прямо зараз?
«Щось тут не те», — подумав Каррас. Кріс виглядала напруженою. Переляканою.
— Чому б ні? — запитав він.
Вона нишком зиркнула на двері Реґаниної спальні. Звідти долинув пронизливий і нестямний голос із британським акцентом.
— Клятий наци-исте! Нацистська наволоч! — Кріс опустила голову й відвернулася. — Ну то йдіть, — ледь чутно мовила вона. — Заходьте.
— Чи є тут у вас магнітофончик? Знаєте, такий маленький, переносний? — поцікавився Каррас.
Кріс поглянула на нього.
— Так, отче, є. А що таке?
— Ви не могли б, якщо ваша ласка, принести його до кімнати разом із чистою бобіною?
Кріс раптом стурбовано нахмурилася.
— Навіщо? Чекайте-но хвилиночку. Ви що, хочете записати Реґану?
— Це важливо.
— Ніколи, отче! У жодному разі!
— Послухайте, мені тільки треба порівняти зразки її мови, — серйозним голосом пояснив Каррас. — Це може стати доказом для католицького керівництва, що ваша дочка й справді одержима!
Вони раптово повернулися, почувши особливо гучний потік огидних лайок, націлених на Карла, що якраз відчинив двері до спальні Реґани й виходив звідти з мішком для прання, заповненим брудними підгузками й постільною білизною. З попелястим лицем він зачинив за собою двері, приглушивши тираду, шо долинала зі спальні.
— Поміняв підгузки, Карле? — запитала Кріс.
Слуга перевів свій переляканий погляд із Карраса на Кріс.
— Поміняв, — коротко зронив він. Тоді повернувся й хутко рушив коридором до сходів. Кріс прислухалася до його поквапливих гулких кроків, а коли вони стихли, повернулася до Карраса й вимовила тихо й покірно, опустивши плечі й дивлячись у підлогу:
— Гаразд, отче. Вам усе принесуть.
І вона поспіхом рушила коридором геть.
Каррас дивився їй услід. «Що вона приховувала?» — думав він. Бо щось таки приховувала. Відчувши, що в спальні раптово запанувала тиша, він рушив до дверей, відчинив їх, увійшов, зачинив тихенько за собою двері й обернувся, дивлячись на цей жах. На цю виснажену й худющу, як скелет, істоту на ліжку, що пильно спостерігала за ним глузливими очима, сповненими підступності, ненависті й, що було найбентежніше, усвідомленням власної зверхності.