— О так, привіт, привіт, привіт! Що там чувати? — весело запитала вона, дивлячись, як Каррас ставить магнітофон на невеличкий круглий столик біля ліжка. — Ми будемо щось записувати, падре? Як гарно! Я так люблю бути комедіантом, знаєш! О так, страшенно люблю!
— От і чудово! — відповів Каррас, натискаючи червону кнопку запису, від чого запалився крихітний червоний вогник. — Я, до речі, Деміен Каррас. А ти хто?
— Тебе цікавлять мої заслуги, золотце? — захихотіла істота. — Ну, скажімо, я грав Пака в шкільній виставі «Сон літньої ночі». — Істота роззирнулася довкола. — Тут є щось випити, до речі? Усе в горлі пересохло.
— Назви своє ім’я, і я тобі щось розшукаю.
— Ага, звісно, — знову захихотіла істота. — А тоді хильнеш це сам.
— Чому б тобі не назвати своє ім’я? — наполягав Каррас.
— Йобаний злодюго!
На цих словах особа з британським акцентом зникла й натомість з’явилася демонічна Реґана.
— То що ми тепер робимо, Каррасе? О, я бачу. Записуємо. Як оригінально.
Каррас підсунув до ліжка стільця й сів на нього.
— Ти не проти? — запитав він.
— Зовсім ні. Почитай вашого Мільтона й побачиш, що мені подобаються пекельні машини. Вони блокують усі ті дурнуваті послання від «нього».
— Від кого це, від «нього»?
Істота гучно випустила гази.
— Ось тобі відповідь.
Раптово Каррас відчув потужний сморід. Він був подібний до…
— Квашеної капусти, Каррасе? Ти зауважив?
«І справді запах квашеної капусти», — здивувався єзуїт. Здавалося, що капустою тхнуло ліжко й тіло Реґани, але тоді цей запах зник і натомість повернувся знову знайомий гнилий сморід. Каррас нахмурився. «Чи це мені уявилось! Самонавіювання?»
— Хто та особа, з якою я щойно розмовляв? — запитав Каррас.
— Просто один із нашої сімейки.
— Демон?
— Ти занадто високої думки про нього. Слово «демон» означає «мудрець». А він дурень.
Каррас насторожився.
— О, справді? І якою це мовою «демон» означає «мудрець»? — запитав він.
— Як якою? Грецькою.
— Ти розмовляєш грецькою?
— Цілком вільно.
«Одна з ознак! — подумав схвильовано Каррас. — Розмова невідомою мовою!» Він на таке й не сподівався.
— Pos egnokas hoti piesbyteros eimi? — швидко запитав він класичною грецькою мовою.
— Я зараз не в настрої, Каррасе.
— О, я бачу. Значить, ти не…
— Я сказав, що я не в настрої!
Каррас подивився вбік, тоді знову повернувся й приязно спитав:
— Це ти примусив висунутися шухляду?
— О, можеш не сумніватися в цьому, Каррасе.
Каррас кивнув.
— Вражає. Ти, мабуть, надзвичайно потужний демон.
— О так, мій ласий шматочок, це правда. До речі, тобі подобається, що часом я звучу точнісінько, як мій старший брат Крутень? — Істота вибухла пронизливим хриплим реготом. Каррас зачекав, поки вщухне регіт.
— Так, це вельми цікаво, — сказав він, — але мене інтригує той фокус із шухлядою.
— Що саме?
— Це неймовірна річ! Мене цікавить, чи ти зміг би це ще раз повторити.
— З часом.
— Чому не зараз?
— Як це чому? Ми ж мусимо дати тобі хоч якісь підстави для сумнівів! Якраз достатньо, щоб забезпечити кінцевий результат. — Демонічна сутність лиховісно розреготалася. — Ах, як це незвично — атакувати правдою! Так, «захоплений радістю», справді!
Каррас дивився, відчуваючи, як його потилиці знову торкнулися крижані пальці. «Звідки знову цей страх? — дивувався він. — Чому?»
Огидно вишкірившись, Реґана сказала:
— Через мене.
Каррас знову відчув зачудування, але негайно відкинув цю емоцію: «У цьому стані вона просто може володіти телепатією».
— А ти можеш сказати, дияволе, про що я зараз думаю?
— Мій любий Каррасе, твої думки занадто нудні й зовсім мене не цікавлять.
— О, то ти не можеш прочитати мої думки. Ти це хотів сказати?
Реґана відвернулася, неуважливо стискаючи пальцями простирадло, і то піднімала вгору цей невеличкий полотняний конус, то опускала його вниз.
— Думай собі, що хочеш, — пробубоніла зрештою вона, — що хочеш.
Запала тиша. Каррас чув шелестіння магнітофонної плівки й важке хрипле дихання Реґани. Подумавши, що варто записати ще кілька зразків її мови в цьому стані, він нахилився до неї, зобразивши щире зацікавлення.
— Ти така дивовижна особа, — сказав він лагідно.
Вона повернулася до нього, насмішкувато вишкірившись.
— Глузуєш?
— Та ні, справді! Я б хотів дізнатися про тебе більше. Ти ж, наприклад, так і не сказав мені, хто ти такий.