— Ти що, глухий? Я вже ж тобі казав! Я диявол!
— Так, я розумію, але який диявол? Як тебе звати?
— Ет, що важить ім’я, Каррасе? Справді! Але гаразд, називай мене Говді, якщо тобі так зручніше.
— Ага, зрозуміло! Ти капітан Говді, приятель Реґани!
— Дуже близький її приятель, Каррасе.
— О, справді? Але чому ж ти тоді її мучиш?
— Тому, що я її приятель! Свинці це подобається!
— Це якась нісенітниця, капітане Говді. Чого б це Реґані мало подобатися, коли її мучать?
— Запитай у неї.
— А ти дозволиш їй відповісти?
— Не дозволю!
— Ну то який сенс мені запитувати?
— Жодного! — Очі істоти блищали глузливо й зловтішно.
— А хто та особа, з якою я розмовляв раніше? — запитав Каррас.
— Слухай, ти це вже в мене питав.
— Так, я знаю, але ж ти мені так і не відповів.
— Просто ще один гарний приятель цієї солодкої свинки.
— А можу я поговорити з ним?
— Ні. Він займається твоєю матір’ю. Вона смокче його член аж до волосні, Каррасе! До самого кореня! — Глибокий і низький регіт, а тоді істота додала: — Розкішний язичок. М’якенькі губки.
Каррас відчув, як його охоплює лють, а тоді раптово збагнув, що ця його лють скерована не на Реґану, а на демона! На демона! Він спробував угамувати свій гнів, набрав повні груди повітря, а тоді дістав із кишені маленький скляний флакончик і відкоркував його.
Реґана насторожено за цим стежила.
— Що це в тебе в руці? — прохрипіла вона, сахаючись назад.
— А ти не знаєш? Та ж це свята вода, дияволе! — відповів Каррас і почав бризкати водою на Реґану, яка заскиглила й намагалася вивільнитися з-під ременів. — Ой, це пече! Пече! — Реґана корчилася й ревіла від жаху та болю. — Припини, припини, святий байстрюче! — репетувала вона. — Припини-и-и-и-и-и!
Каррас дивився спорожнілими очима, і йому здалося, що обм’якли і тіло його, і душа. Він перестав бризкати, мляво опустивши руку з флаконом. «Істерія. Навіювання. Вона таки читала ту книжку!» Він подивився на магнітофон, а тоді похитав опущеною головою. «Чого цим перейматися?» Але тепер він звернув увагу на тишу, глибоку й невагому, подивився на Реґану й відразу спантеличено насупив брови. «Що це? — подумав він. — Що діється?» Демонічна подоба зникла, а натомість з’явились інші риси, подібні, але все ж таки інші. Очі закотилися, так що було видно лише білки. Губи зарухалися. Почулося якесь нісенітне й гарячкове бурмотіння. Каррас підступив до ліжка. Нахилився, щоб краще чути. «Нічого розбірливого, просто безглуздий набір складів, — подумав він, — і все ж таки вчувалися якісь інтонації, наче в нормальній мові. Чи це могло бути?» — замислився Каррас. Відчув надію. А ще відчув немовби тріпотіння крилець у грудях. Швидко схопив ці крильця й не відпускав. «Годі тобі, Деміене, не будь ідіотом!»
І все ж таки…
Він перевірив на магнітофоні рівень гучності, підкрутив її й пильно прислухався, нахиливши вухо мало не до губ Реґани, аж раптом безглузде бурмотіння припинилося й натомість було чути лише важке, з присвистом дихання. Це щось нове. Ні. Це хтось новий. Каррас випростався й зачудовано глянув на Реґану. Білки її очей. Тремтячі повіки.
— Хто ти? — запитав він.
— Отхінєя, — почулася відповідь болісним напівстогоном, напівшепотом. — Отхінєя. Отхінєя. — Здавалося, цей надтріснутий, тихий голос долинав звідкісь іздаля, з якогось темного замкненого простору на краю світів, десь поза часом, поза надією, навіть поза відчуженістю й розпачем.
Каррас нахмурився.
— Це твоє ім’я?
Ворухнулись уста. Гарячкові склади. Мляві. Нерозбірливі.
А потім і вони раптом затихли.
— Ти можеш мене розуміти? — запитав Каррас.
Тиша. Лише дихання, глибоке й повільне. Звук дихання крізь сон у лікарняному респіраторі. Каррас чекав. Сподівався ще чогось.
Нічого не було.
Каррас узяв магнітофон, востаннє пильно глянув на ліжко, а тоді вийшов із кімнати й спустився сходами вниз.
Кріс понуро сиділа на кухні разом із Шерон за столиком, на якому стояла кава. Побачивши священика, вони допитливо й стурбовано подивилися на нього.
— Піди перевір, як там Реґана, — неголосно попросила секретарку Кріс.
— Так, звісно. — Шерон сьорбнула останній ковточок кави, приязно всміхнулася Каррасові й вийшла. Каррас провів її поглядом, а коли вона зникла, сів за столик.
Тривожно зазираючи йому в очі, Кріс запитала:
— Ну що там? — Намірившись було відповідати, Каррас завагався, коли з комори нечутно вийшов і рушив до зливальниці відшкрябати каструлі Карл.
— Усе гаразд, — мовила м’яко Кріс. — Кажіть, отче Каррас. То що там сталося, нагорі? Що ви про це думаєте?