Каррас зчепив перед собою руки на столі.
— З’явилися дві особи, — розповів він, — одну з яких я ніколи не бачив раніше, а другу лише побіжно. Дорослий чоловік. З британським акцентом. Це хтось із ваших знайомих?
— А це так важливо? — спитала Кріс.
Каррас знову помітив на її обличчі дивне напруження.
— Я гадаю, що так, — мовив він. — Так, це важливо.
Кріс подивилася на синій порцеляновий молочник на столі. А тоді сказала:
— Так, я його знала.
— Знали?
Вона глянула на нього й тихенько вимовила:
— Берк Деннінґз.
— Режисер?
— Так.
— Той режисер, що…
— Так.
Розмірковуючи над її відповіддю, Каррас подивився на її руки. У Кріс ледь-ледь здригався вказівний палець.
— Може, хочете кави або ще чогось, отче?
Каррас звів очі.
— Ні, дякую, — сказав він. — Не треба, — а тоді, склавши руки на столі, нахилився до неї. — Отже, Реґана була з ним знайома? — запитав він.
— Тобто з Берком?
— Так, з Деннінґзом.
— Ну…
Раптом щось гучно забряжчало. Кріс перелякано здригнулася, а тоді побачила, що це з Карлових рук випала на підлогу сковорідка, а коли він нагнувся й підняв її, то знову випустив із рук.
— Боже всемогутній, Карле!
— Вибачте, мадам! Вибачте!
— Ану забирайся звідси, Карле! Перепочинь! Піди в кіно чи ще кудись!
— Ні, мадам, краще я…
— Карле, не сперечайся! — гостро озвалася Кріс. — Забирайся! Піди кудись бодай на годинку! Нам усім пора вже забратися звідси! Іди геть!
— Так, іди геть! — луною озвалася Віллі, заходячи на кухню й хапаючи з Карлових рук сковорідку. Вона роздратовано підштовхнула його до комори.
Карл кинув оком на Карраса й Кріс і вийшов.
— Вибачте, отче, — пробурмотіла Кріс. Вона сягнула по сигарету. — Останнім часом йому було дуже нелегко.
— Ви мали рацію, — лагідно сказав Каррас. Тоді взяв коробку із сірниками. — Дійсно, вам усім варто буде звідси забратися. — Припалив їй сигарету, загасив сірника, поклав його в попільничку й додав: — І вам особисто теж.
— Так, я знаю. І як той Берк… чи хто там іще… тобто що він казав? — Кріс пильно дивилася на священика.
Каррас знизав плечима.
— Лише лаявся.
— І все?
Священик уловив легенькі нотки страху в її голосі.
— Загалом так, — відповів він. А тоді притишив голос: — До речі, чи в Карла є дочка?
— Дочка? Ні, принаймні мені це невідомо. Або, якщо це й так, він ніколи про неї не згадує.
— Ви певні?
Кріс повернулася до Віллі, що драяла зливальницю.
— Чуєш, Віллі, ви ж не маєте дочки, правда?
Віллі відповіла, не піднімаючи голови:
— Була, мадам, але вона давно померти.
— Ой, Віллі, прийміть спочуття.
— Дякую вам.
Кріс повернулася знову до Карраса.
— Я вперше про неї почула, — прошепотіла вона. — А чому ви спитали? Звідки ви дізналися?
— Про це згадала Реґана.
Кріс недовірливо на нього глянула й прошепотіла:
— Що?
— Вона згадала. Чи раніше вона колись демонструвала ознаки… ну… екстрасенсорики?
— Екстрасенсорики, отче?
— Так.
Вагаючись, Кріс відвела очі й спохмурніла.
— Я не знаю. Не певна. Тобто доволі часто траплялося, що вона думала про ті самі речі, що й я, але ж хіба такого не буває з дуже близькими людьми?
Каррас кивнув і погодився:
— Так. Буває. Тепер оця третя особа, про яку я згадував… це та, що з’являлася, коли вона була під дією гіпнозу?
— Та, що плела нісенітниці?
— Саме так. Хто це?
— Я не знаю.
— Зовсім вам не знайома?
— Ні, зовсім.
— Чи ви вже домовилися про медичні карти Реґани?
— Вони будуть тут по обіді. Їх доставлять особисто вам, отче. Інакше вони взагалі не хотіли їх давати, і то я мусила вчинити страшний скандал.
— Так, я припускав, що виникнуть проблеми.
— Вони й виникли. Але карти будуть у вас.
— Це добре.
Склавши на грудях руки, Кріс відхилилася в кріслі й похмуро подивилася на Карраса.
— Гаразд, отче, то яка наша ситуація? Де ми опинилися врешті?
— Ну, ваша донька…
— Ні, ви ж розумієте, про що я, — урвала його Кріс. — Тобто чи збираєтеся ви дістати дозвіл на екзорцизм?
Каррас опустив очі й легенько похитав головою.
— Я просто не маю великої надії, що мені вдасться переконати єпископа.
— Тобто як це «не маєте надії»? Поясніть.
Каррас запхав руку в кишеню, видобув флакончик для святої води й показав його Кріс.