— Коли Реґана… тобто, коли вона прибирає подобу Деннінґза… чи у вас не з’являється враження, що це дійсно він.
Важка тиша.
А тоді коротко й без жодної емоції:
— Так.
Каррас кивнув і пробурмотів:
— Ясно.
Після цього вони вже їхали мовчки аж до самого Дюпонт-серкл, де зупинилися перед світлофором. Каррас відчинив дверцята.
— Я вийти тут, отець Каррас.
— Справді? Тут?
— Так, я звідси сідати в автобус. — Він виліз з авта і, тримаючись рукою за відчинені дверцята, нахилився й сказав: — Дякую вам, отче Каррас. Дуже дякую.
— Не хочете, щоб я підкинув вас далі? Я маю вільний час.
— Ні, ні, отче! Тут добре! Дуже добре!
— Ну гаразд. Гарного вам фільму.
— Дякую, отче! Дякую вам!
Карл зачинив дверцята авта, зупинився в безпечній зоні, чекаючи, коли світлофор спалахне зеленим, а коли Каррас від’їхав, він іще деякий час нерухомо дивився вслід яскраво-червоному «ягуарові», аж поки той зник за поворотом на Массачусетс-авеню. Карл подивився на світлофор. Світло змінилося, і він побіг до автобуса, що саме під’їжджав до зупинки. Він сів у нього, купив квиток із пересадкою, пізніше пересів ув інший автобус і врешті-решт висадився з нього в північно-східній частині міста, проминув три квартали, а тоді увійшов до занедбаного багатоквартирного будинку. Біля підніжжя понурих сходів він зупинився, вдихаючи різкі запахи з малесеньких кухоньок, почув десь угорі приглушений немовлячий плач і побачив таргана, що швидко вискочив з-за плінтуса, рухаючись хаотичними зигзагами. Цієї миті Карл почав на очах утрачати свою стоїчну витримку й незворушність, але тоді опанував себе, рушив до сходів, поклав руку на перила й почав поволі здійматися старими рипучими дерев’яними сходами. Кожен його крок відлунював у вухах докором.
На другому поверсі Карл підступив до дверей у темному закутку і якусь мить стояв там, приклавши руку до одвірка. Він подивився на стіну: облущена фарба, графіті, нашкрябані олівцем закарлючки «Піті + Шарлотта» з датою внизу й малюнком серця, розділеного навпіл тонкою нерівною тріщинкою в штукатурці. Карл натиснув дзвінок і чекав, похиливши голову. Зсередини долинув скрип пружин ліжка. Глухе бурмотіння. Тоді чиїсь нерівні кроки, немовби хтось незграбно волік ногу в ортопедичному черевику, аж раптом двері рвучко відчинилися, скільки дозволяв дверний ланцюжок, і в отворі виникла жінка в плямистій рожевій комбінації зі східним орнаментом пейслі та сигаретою, що звисала з кутика її рота.
— А, це ти, — прохрипіла вона й зняла ланцюжок.
Карл подивився в сповнені гіркоти очі, у ці понурі колодязі болю й докорів, швидко обвів поглядом розпусний вигин її губ і зів’яле обличчя, колишня дівоча краса якого була похована живцем у тисячах мотельних номерів, у тисячах пробуджень після незатишних снів із затамованим плачем після згадок про втрачену благодать.
— Пішли ’го на хуй!
Грубий чоловічий голос зсередини квартири.
Язик заплітається. Коханець.
Дівчина відвернула голову.
— Заткайся, мудило, то мій старий! — гарикнула вона, а тоді знову повернулася до Карла. — Чуєш, старий, він упився. Тобі краще не заходити.
Карл кивнув.
Порожні очі дівчини простежили за рухом його руки, коли він поліз до задньої кишені штанів по гаманець.
— Як мама? — спитала вона, затягуючись сигаретою й не відводячи очей від його пальців, що витягали з гаманця десятидоларові купюри.
— З нею все нормально, — коротко кивнув Карл. — З матір’ю все нормально.
Коли він простягнув їй гроші, дівчина натужно закашлялася, прикриваючи рукою рота.
— Йобані сигарети! — поскаржилася вона, мало не задихаючись, — мушу кидати, чорти б їх побрали! — Карл дивився на струпи від уколів на її руці, відчуваючи, як у нього з-під пальців вислизають купюри.
— Дякую, старий.
— Господи, ну швидше ти! — прогарчав ізсередини коханець.
— Слухай, старий, краще, мабуть, закінчуємо. Гаразд? Ти ж знаєш, який він буває.
— Ельвіро!.. — Карл раптово простягнув крізь отвір у дверях руку й схопив її зап’ясток. — Тут тепер є клініка в Нью-Йорку! — благально прошепотів він, а вона, скрививши міну, намагалася вивільнитися з Карлової хватки.
— Відпусти!
— Я вишлю тебе туди! Тобі там допоможуть! Ти не йти до в’язниці! Це…
— Господи, та годі вже, старий! — верескнула Ельвіра, вириваючи руку.
— Ні, ні, будь ласка!
Дочка щосили грюкнула дверима.
Заклякши мовчки й нерухомо в цій вогкій, розписаній графіті труні його надій, слуга-швейцарець довго дивився кудись невидющими очима, а тоді поволі й скорботно похилив голову.