Зсередини квартири він міг чути приглушену розмову, що закінчилася цинічним і лунким жіночим реготом, після чого на неї напав черговий напад кашлю. Карл відвернувся.
І відчув раптовий шок.
— Мабуть, нам варто поговорити, — сказав задихано Кіндермен, не витягаючи рук із кишень пальта й сумовито дивлячись на Карла. — Так, гадаю, нам варто поговорити.
Розділ другий
Каррас заправив плівку в порожню бобіну магнітофона, що стояв на столі в кабінеті Френка Міранди, кругленького й сивочолого директора інституту мов і мовознавства. Зредагувавши окремі частини плівок і вставивши їх у різні бобіни, Каррас увімкнув магнітофон, і вони обоє, надівши навушники, слухали гарячкову й хриплу абракадабру. Коли закінчився запис, Каррас зсунув навушники на плечі й запитав:
— Що це таке, Френку? Чи є тут якісь натяки на мову?
Знявши також навушники, Міранда сидів на краєчку письмового столу, склавши руки на грудях і нахмуривши брови. Він спантеличено подивився на підлогу й сказав, хитаючи головою:
— Навіть не знаю. Щось дуже дивне. — Він подивився на Карраса. — Звідки ти це взяв?
— Я працюю над випадком роздвоєння особистості.
— Жартуєш! Священик?
— Не можу все розповісти.
— Так, звісно. Я розумію.
— Ну, але що з цим, Френку? Ти допоможеш?
Замислено дивлячись убік, Міранда обережно зняв окуляри для читання в черепаховій оправі, неуважно склав їх, а тоді засунув до нагрудної кишені бавовняного піджака.
— Знаєш, це не схоже на жодну з відомих мені мов, — сказав він. — Проте… — Нахмуривши брови, він подивився на Карраса. — Можеш прокрутити ще раз?
Каррас відмотав плівку, пустив її знову, після чого вимкнув магнітофон і спитав:
— Якісь ідеї?
— Ну, мушу сказати, що відчуваються мовні інтонації.
Єзуїт раптом відчув спалах надії, його очі на мить засяяли, але тоді знову згасли, коли він інстинктивно притлумив цю надію.
— Але я не впізнаю цієї мови, отче, — вів далі директор. — Вона давня чи сучасна? — поцікавився він.
— Я не знаю.
— Ну то, може, залиши плівку в мене? Я ще раз дуже ретельно проаналізую її разом зі своїми хлопцями. Можливо, хтось розпізнає, що це таке.
— Чи ти не міг би зробити собі копію, Френку? Я хотів би, щоб оригінал залишався в мене.
— О, ну звісно.
— Між іншим, я маю ще одну плівку. У тебе є трохи часу?
— Так, звичайно. А що на цій плівці?
— Дозволь спочатку про щось тебе запитати.
— Певна річ, що саме?
— Френку, якби я дав тобі зразки звичайної мови нібито двох різних людей, ти зумів би за допомогою семантичного аналізу визначити, чи ці різні мовні зразки могли б належати якійсь одній людині?
— Гадаю, що так. Ага. Безсумнівно. Тут може допомогти співвідношення між загальною кількістю слів у певному тексті й кількістю там різних слів. Якщо мати для аналізу зразки на тисячу або більше слів, можна легко перевірити частоту використання різних частин мови.
— І якою мірою ти вважаєш таку методику переконливою?
— Досить великою мірою. Розумієш, цей тест ігнорує будь-які зміни базового словника. Ідеться не просто про слова, а про їх вимовляння, про стиль. Ми називаємо це «індексом різноманітності». Непрофесіоналам це нелегко збагнути, але ми, звісно, цього й прагнемо. — Директор криво посміхнувся. Потім кивнув на плівку в руках у Карраса. — То тут є голос тієї іншої особи?
— Не зовсім.
— Не зовсім?
— Голос і слова на обох плівках лунали з уст тієї самої особи.
Директор звів брови.
— Тієї самої?
— Так. Я вже казав, що це випадок роздвоєння особистості. Чи міг би ти порівняти ці зразки, Френку? Тобто звучать ці голоси, як цілком різні, але мені цікаво знати, які будуть результати порівняльного аналізу.
Було видно, що директора це заінтригувало й втішило. Він вигукнув:
— Чудово! Так. Так, ми проведемо аналіз. Думаю, що я доручу це зробити Полові, моєму найкращому фахівцеві. Блискучий розум. Мені здається, що він навіть сни бачить якоюсь кодовою мовою індіанських радистів-шифрувальників.
— Маю ще одне прохання. Велике.
— Яке?
— Я волів би, щоб ти зробив це сам.
— Он як?
— Так. І якомога швидше. Якщо твоя ласка.
Директор зрозумів, яка важлива й термінова ця справа, судячи з голосу й очей Карраса.
— Гаразд, — кивнув він. — Я цим займуся.
Повернувшись до своєї кімнатки в єзуїтському гуртожитку, Каррас побачив записку, підсунуту під двері: прибула медична карта Реґани з клініки Беррінджера. Каррас квапливо рушив до приймальні, розписався в отриманні пакунка, повернувся до кімнати, сів за столом і почав жадібно читати, та врешті-решт, коли він дійшов до висновку психіатрів клініки, його обнадійливий настрій змінився розчаруванням і усвідомленням поразки: «…ознаки обсесії вини з подальшими істерично-сомнамбулістичними…» Далі можна було й не читати, тож Каррас уперся ліктями об стіл, зітхнув і затулив обличчя руками. «Не здавайся. Є місце для сумнівів. Інтерпретації». Але стосовно Реґаниних стигматів на шкірі, які, згідно з медичною картою, постійно з’являлися, поки її обстежували в клініці, у підсумковому аналізі зазначалося, що Реґана з її гіперактивною шкірою могла сама творити там ці загадкові літери, виводячи їх пальцем на шкірі незадовго до їхньої з’яви. Цей процес відомий як дерматографія, а підтвердженням цієї гіпотези міг слугувати той факт, що варто було зв’язати Реґанині руки запобіжними ременями, як загадкове явище припинилося.