Каррас підвів голову й глянув на телефон. Френк. Чи був тепер якийсь сенс у порівнюванні голосів на плівках? Дати відбій? «Так, мабуть», — дійшов висновку священик. Він підняв слухавку. Набрав номер. Відповіді не було. Залишивши повідомлення директорові інституту з проханням передзвонити, він підвівся, утомлено побрів до ванної й там побризкав на лице холодною водою. «Екзорцист повинен пильнувати, щоб жоден із проявів хвороби пацієнта не залишився без пояснення». Каррас стурбовано глянув на себе в дзеркалі. Може, він щось пропустив? Що саме? Запах квашеної капусти? Він зняв із вішака рушник і витер обличчя. Та ні, пригадав він, це все пояснюється самонавіюванням, а також свідченнями про те, що деколи психічно хворі мають здатність підсвідомо змушувати своє тіло виділяти всілякі запахи.
Каррас витер руки. Стукіт. Висування й засування шухляди. Чи це був психокінез? Справді? «І ви в це вірите?» Каррас раптово відчув, що думки починають йому плутатися, і повісив рушника на вішак. Утомлений. Занадто втомлений. Проте щось у його нутрі відмовлялося визнавати поразку, віддавати цю дитину на поталу сумнівним теоріям і гіпотезам, у руки кривавій історії зрад людського розуму.
Він вийшов із гуртожитку й швидко попрямував уздовж Проспект-стрит до сірих кам’яних мурів бібліотеки Лаїнґера Джорджтаунського університету. Зайшовши туди, він швидко проглянув указівник періодики, провівши пальцем по назвах, що починалися з літери «П». Коли знайшов те, що шукав, він сів за довгий дубовий стіл у читальні з науковим журналом, у якому була стаття про явище полтергейсту видатного німецького психіатра доктора Ганса Бендера. Безсумнівно, дійшов висновку єзуїт, дочитавши статтю, ретельно задокументовані, відзняті й досліджені впродовж багатьох років психокінетичні явища були реальні. Але! Жоден з описаних у статті випадків не був пов’язаний із демонічною одержимістю. Найпопулярніша гіпотеза скорше пояснювала це явище «скерованою мозком енергією», що творять підсвідомо, до того ж найчастіше… а це істотно, зазначив Каррас… підлітки в стані «вкрай високої внутрішньої напруги, гніву й роздратування».
Каррас легенько потер суглобами пальців кутики вологих і стомлених очей. Ще й далі відчуваючи непевність, він знову пригадав Реґанині симптоми, перебираючи їх, наче школярик, що старанно торкається кожної планки білого паркана-штахетника, ідучи повз нього. «Що я міг випустити з уваги?» — думав Каррас.
І втомлено зробив висновок, що відповідь була: «Нічого».
Він попрямував до будинку Макніл. Віллі його впустила й повела до дверей кабінету. Вони були зачинені. Віллі постукала.
— Отець Каррас, — повідомила вона, і Каррас почув ізсередини приглушене «Заходьте».
Каррас увійшов і зачинив за собою двері. Стоячи до нього спиною, Кріс упиралася ліктем об стійку бару, опустивши голову на руки. Не повертаючись, вона вимовила:
— Вітаю, отче, — хриплим і розпачливим голосом.
Каррас стурбовано наблизився до неї.
— З вами все гаразд?
— Так, усе нормально, отче. Справді.
Каррас нахмурився, а його тривога поглибилася: у голосі Кріс відчувалася ледве стримувана напруга, а рука, що затуляла її обличчя, тремтіла. Тоді вона опустила руку й повернула до Карраса змарніле й вологе від сліз обличчя.
— Ну як там? — запитала вона. — Що нового?
Каррас пильно на неї подивився, перш ніж відповісти:
— Ну, насамперед я переглянув медичну карту з клініки Беррінджера і…
— Що? — напружено озвалася Кріс.
— Ну, я гадаю…
— Що ви гадаєте, отче Каррас? Що?