— Вітаю, отче.
— Я вас розбудив? Вибачте.
— Нічого, отче, усе гаразд. Справді. То в чому річ?
— Кріс, де б я міг знайти цього?.. — Каррас провів пальцем по карті. Зупинився. — Лікаря Клайна, — сказав він, — Семюела Клайна.
— Лікаря Клайна? Та він тут, зразу за мостом. У Росслині.
— Там, де медична клініка?
— Так, саме там. А що сталося?
— Прошу йому зателефонувати й сказати, що до нього прийде лікар Каррас і що я хотів би подивитися на електроенцефалограму Реґани. І не забудьте сказати, що прийде лікар Каррас.
— Зрозуміло.
Повісивши слухавку, Каррас відчепив свою колоратку, зняв сутану й чорні штани, перебрався швиденько в штани кольору хакі та светр, накинувши зверху чорний священицький плащ. Але коли поглянув на себе в дзеркало, насупився й подумав: «Священики й поліцаї! Як не приховуй, але їх відразу можна розпізнати». Каррас зняв плаща, скинув черевики й взувся в єдину свою пару взуття, що не була чорна, а саме в білі потерті тенісні туфлі «Треторн».
Він швидко поїхав автом Кріс до Росслину. Чекаючи на М-стрит перед мостом Кі-бридж, коли спалахне зелене світло, він подивився ліворуч і побачив Карла, що висідав із чорного седана, припаркованого перед крамницею спиртних напоїв «Діксі».
Водієм машини був Кіндермен.
Змінилося світло. Каррас розігнав авто, завернув на міст, а тоді подивився в дзеркальце заднього огляду. Чи вони його бачили? Він думав, що ні. «Але що вони там робили разом? Чи це було якось пов’язане з Реґаною? — стурбовано подумав він. — З Реґаною і?..»
Забудь про це! Усе своєю чергою!
Він припаркувався біля медичної клініки й піднявся вгору сходами до офісів лікаря Клайна. Лікар був зайнятий, але якась медсестра вручила Каррасові енцефалограму, і вже невдовзі він стояв у маленькій кабінці, поволі розкручуючи пальцями довгу вузеньку стрічку розграфленого паперу.
Прийшов Клайн, ковзнувши оком по вбранню Карраса.
— Ви лікар Каррас?
— Так.
— Сем Клайн. Радий вас бачити.
Вони обмінялися потисками рук, і Клайн запитав:
— Як там дівчинка?
— Трохи краще.
— Радий це чути. — Каррас знову придивився до стрічки, і Клайн долучився до нього, проводячи пальцем по хвилястому графіку. — Ось тут, бачите. Усе дуже регулярно. Жодної флюктуації, — зазначив він.
— Так, я це бачу. Дивно.
— Дивно? Як це?
— Ну, враховуючи те, що ми маємо справу з істерією.
— Що ви маєте на увазі?
— Та я не знаю, як добре це досліджено, — відповів Каррас, розкручуючи й далі паперову стрічку, — але один бельгієць на ім’я Ітека виявив, що істерія може спричиняти доволі дивні флюктуації на енцефалограмі: ледве помітний, але завжди однаковий рисунок. Я шукав його тут, але ніде не бачу.
Клайн ухильно буркнув:
— Навіть так.
Каррас перестав розкручувати стрічку й подивився на нього.
— Коли ви робили енцефалограму, хвороба вже була в гострій стадії, чи не так?
— Я б сказав, що так. Так. Так, безумовно.
— Ну, але ж чи не дивно тоді, що результат виявився таким досконалим? Навіть здорові пацієнти можуть інколи впливати на хвилі головного мозку, принаймні в межах нормального діапазону, а хвороба Реґани була в стані загострення, тож можна було очікувати побачити бодай якісь флюктуації. Якщо…
— Лікарю, місіс Сіммонз починає втрачати терпець, — урвала їхню бесіду медсестра, прочиняючи двері.
— Гаразд, іду, — сказав їй Клайн. Медсестра квапливо побігла назад, а він рушив до виходу в коридор, але тоді озирнувся, схопившись рукою за одвірок. — Ось вам і приклад істерії, — іронічно прокоментував він. — Вибачте. Мушу бігти.
Він причинив за собою двері. Каррас чув, як він ішов коридором, тоді відчинив якісь двері й сказав:
— Ну, то як ви почуваєтеся нині, місіс?.. — Двері зачинилися, тож решти речення Каррас не почув. Він іще раз пильно обстежив енцефалограму, а коли закінчив, скрутив стрічку й закріпив гумкою, а тоді віддав медсестрі в реєстратурі. Ще щось. Щось таке, що він міг би навести єпископові як доказ, що Реґана не мала жодної ознаки істерії, а отже, цілком могла бути одержима. Але, з другого боку, енцефалограма не пояснювала ще однієї загадки: чому не було флюктуацій, узагалі жодної?