Еге, братан, та ти ще й мисливець,— намацую кобуру на його паскові і дістаю звідти «макара»,— ти, мій старший братан, ставиш мене в незручне становище — примушуєш порушити обіцянку працювати без ствола, хоча мова була тільки про те, щоб не брати його з собою. А коли так, то навіть не знаю… хіба що на пострах.
Я вже на балконі і міг би перепочити з чистим сумлінням. Та мені немає коли розсідатися в плетеному кріслі. Звідси двері прочинені до кімнати, і нюх підказує, що в ній нікого немає. Так і є. Той, хто жив у цій кімнаті, пішов ловити рибу, його братан Митька юшки просить.
А це вхідні двері, що ведуть сюди з коридору чи з холу, чи що там у них передбачено, в таких-от затишних шале? Я припав вухом до щілинки між дверима й одвірком, але нюх був у мене гостріший, тому я прочинив двері до того… таки холу з обов’язковими фікусами по кутках, кріслами і диваном, на якому,— я ще не бачив такого нахабства,— розвалився справжнісінький кнур. Довкола гримить і блискає, а воно спить без задніх ніг, причому спить на найважливішому посту, бо саме звідси розгалужуються дороги праворуч, ліворуч і прямо. Слабе чи що?
Егей, Митьку, вставай, незручно бити лежачого, подумав я, і приставив йому до носа того, що пасе телят. Він залупав червоними поросячими очицями, розтулив рило, але не кувікнув. Слабий, юшки хочеш, еге? Я взяв кнура за шкірки, впер «макара» в його найслабкіше місце, себто в сонну артерію, і, щоб він не вештався під ногами, вивів його в ту ж кімнату з балконом. Потім перкуцією долоні врізав по тій же сонній артерії, але так, легенько, зовсім делікатно, можна сказати, врізав, щоб голова не відлетіла, ще й дбайливо поклав його на ліжко, аби, я ж кажу, не плутався під ногами. Ні-ні, тепер він спатиме довго, не менше за старшого братана, котрий пішов наловити йому риби, а тут лисичка-сестричка, та, що діда-лоха обдурила, чи то пак, він зустрів зайчика… Раз, два, три… коротка якась лічилочка, треба сказати.
Тепер у мене було вже два «макари» — кращих подарунків для Сміта і Вессона не придумаєш, прецінь вони просто казяться без стволів, а тут тобі на — грайтеся.
Так, куди ж тепер далі? За логікою начебто треба було йти прямо — через хол до парадного входу, де мав би хтось чергувати знадвору, але нюх підказував, що це не та братія, щоб мокнути під дощем, коли можна примоститися в теплі під фікусом.
Я знов вийшов у тьмяно освітлений хол і побачив на килимі великі мокрі ступаки, наче тут чалапав злий водяник. Це були мої сліди. Я вже й забув, що прийшов сюди мокрий як хлющ і босоніж. Вийшло трохи нечемно, але нічого, вибачення попрошу потім.
А поки що, Ґреную, згадай лісничівку… той фіолет… і слухай, звідки віє вітер. Тут можна було навіть не напружувати резонатор, я відразу почув, що вітер віє знизу: лусь-лусь, лусь-лусь… Це були дуже знайомі мені звуки — тільки телепень міг подумати, що тут усі сплять.
Тепер дорога вела униз, вела крутими сходами до підвалу, де, на моє розчарування, замість катівні були господарчі комори і — лусь-лусь — більярдна. Це дуже розумно — розміщувати більярдну в підвалі, щоб лункий перестук куль не долинав до спальних кімнат. Я подумки похвалив будівничих, одного «макара» встромив за пояс, а другого про всяк випадок, так, для постраху, підніс у правиці на рівень очей, зовсім не затискаючи його в обох руках, як це роблять у гівняних американських фільмах (хай вам там легенько гикнеться, пане Сіяк), і ногою відчинив двері.
Гра була в розпалі. Надзвичайно красивий тілистий хлоп, чорнявий, не зовсім схожий на московита, натирав крейдою шкірку на кінчику кия, а другий — абсолютна протилежність, схожа на бліду поганку,— саме зігнувся над зеленим сукном і прицілився в кулю, що майже висіла над лузою,— явна підстава. Власне, вони й грали примітивну «американку», і якби я мав час, то запропонував би їм зіграти щонайменше «піраміду», а так міг дозволити собі тільки одне:
— Бий,— сказав я блідій поганці, що, не розгинаючись, звела на мене білі очі і щось мізкувала своєю дрібною шапинкою.— Бий, я почекаю.
У красеня очі були великі і чорні, навіть вирячкуваті, як в одного російського співака, і він їх вибалушив на мене точнісінько так, як це робить той співак, коли з презирством гримає на українських російськомовних журналістів.
Я також дуже люблю російську мову і тому сказав без найменшого акценту:
— Хлопці, якщо ви ні разу не писнете, то ніхто тут не буде стріляти. Ми тільки замкнемо вас у цьому підвалі і…
— І-і-і-й-йа-а-а!!! — блідолиций замість того, щоб ударити по кулі, так крутонув тим києм, що він перетворився на вітряка, здатного перемолоти все на своєму шляху. Важкий комель зі свинцевою серцевиною зачепив «макара», і якби його тримала нормальна людина, то він би залетів хтозна-куди, а так я тільки вражено опустив руку й сказав: