Крізь скло у кухонних дверях я побачив, як майнула її гола тінь із ванної, і тільки тепер подумав, що в Хеди тут немає нічого, крім отієї куцої сукенки, в якій я вихопив її із шале. Треба купити їй щось із одягу, вранці спитаю… Хай минеться у неї це стресове заціпеніння, що поклало печать на тонке обличчя кольору молодого меду, відбилось у темно-синіх очах, які нікому так не пасують, як смаглявим жінкам. Бузковий туман стояв у тих відсутніх очах, а страх уже став байдужістю.
Мене трохи здивувала її коротка зачіска, яка начебто не зовсім в’язалася з кавказькою дівчиною, однак Хеда була не з глухого буару і навіть не з гір… Коротко підстрижене волосся робило її схожою на хлопчика,— напевно, тому, що на обличчі зовсім не було косметики, а я вже давно відвик од таких жінок.
На фотознімку, як і на ксерокопіях, порозвішуваних на російських блокпостах, у неї були довгі коси,— очевидно, ними довелося пожертвувати, щоб хоч трохи змінити зовнішність…
Я також довго стояв під душем, а коли вийшов, Хеда вже спала. Принаймні світло в її кімнаті не горіло. Я пішов до себе, ліг і заснув, як після десятикілометрового кросу через мертву пустелю. А потім мене розбудив крик…
Пустеля мертва лише вдень, коли від спеки глибоко ховаються змії і скорпіони, а вночі вона оживає, вночі, буває, настає така прохолода, що трусить тобою, як малярійна пропасниця. Тоді все живе виповзає на світ. Ти лежиш у спальному мішку і дивишся в чуже небо, де мерехтять зелені зірки, зовсім не такі, як удома, де місяць зовсім не той, що у нас, це якась зовсім інша планета, що пласко лежить на небі і на її ріжок не повісиш відра.
Цей сон мені снився часто: втома, як живчик, озивається в кожній клітині тіла, потім поволі тане, розтікається теплом, й тебе огортає такий млосний затишок, ніби вже ніколи не треба підводитися, нікуди не треба бігти, не треба втікати від тіні свого двійника. На грудях у тебе згорнувся калачиком Барсик, ти хочеш його погладити, тягнешся до нього рукою і раптом торкаєшся холодного слизу змії. Ти скрикуєш і прокидаєшся, свідомо розплющуєш очі, бо знаєш, що це сон.
Але я ніколи не кричав уві сні. Крик долинув із кімнати Хеди, я одним скоком опинився біля її дверей, прочинив їх і побачив Хеду в тій самій позі, в якій застав її там, на другому поверсі,— вона підтягла простирадло до підборіддя і так заціпеніла у темряві.
— Хедо… тобі щось приснилося?
Я увімкнув світло, її відсутні очі навіть не примружилися. У них і страху не було, тільки якась застигла апатія.
— Ти бачила поганий сон, Хедо?
— Ні,— сказала вона.— Не сон.
— А що?
— Я бачила те, що було. Вони знов прийдуть.
— Ніхто не прийде. Для того я тут.
— Не лишай мене,— сказала вона.
— Я тебе не залишу, Хедо. Поки ти будеш…
— Ти не зрозумів… Зараз. Дай мені руку. Будь ласка.— Вона відпустила простирадло.
Я присів на край ліжка, взяв її руку. Вона була холодна і знов уп’ялася нігтями в мою долоню.
— Ляж біля мене,— сказала вона.— Я тебе не боюся. Мені страшно самій. Не треба вимикати світло.
Я гладив її коротенького чубчика, відчуваючи, як слабне Хедина рука в моїй долоні.
Там, де поруч з’являються нормальний чоловік і нормальна жінка, завжди виникають потаємні думки і бажання. Але я не був нормальним чоловіком, тому лиш гладив її зворушливого чубчика, аж поки вона не заснула.
Вранці за кавою я намагався Хеду розговорити, однак вона так і лишалася загальмованою. Навіть тоді, коли я показав закордонний паспорт, який дав мені Русланбек, її обличчя було відчуженим.
— Ми скоро поїдемо звідси,— сказав я.— Все буде добре.
Це прозвучало для неї так, якби я сказав, що надворі давно розвиднилося…
— Ти не рада?
— Добре,— сказала вона.— Поїдемо.
— Хедо, я зараз піду…
Вона звела на мене очі, і тепер у їхній байдужості знов прокинувся страх.
— Куди?
— Мені треба вийти.
— Я з тобою.
— Хедо, тобі зараз краще побути тут.
— Нас шукають?
— Ніхто нас уже не шукає. Але так буде краще. Я хочу тобі щось купити з одягу. Що б ти хотіла?
— Мені все одно.
— Хедо, не можна так.
— Купи мені зубну щітку.
— Добре,— зрадів я.— Я куплю тобі зубну щітку. Що іще?
— На свій розсуд.
— Ти мені довіряєш? — усміхнувся я, але Хеда не зловила у тому жодного натяку.
— Що вважаєш за потрібне, те й купи,— сказала вона.— І не барися, добре?
— А ти нікому не відчиняй.
— Хіба сюди хтось може прийти?