Він не знав, що в моїй грудній клітці ожила тонесенька жилочка, яка відтепер бриніла, як перетягнута струна. Поруч себе я відчував таку порожнечу, що її вже нічим не вибавити. І мені до всього було байдуже навіть тоді, коли він, нарешті, розщедрився на компліменти.
— Ти зробив добру справу. Думаю, що ти вже переріс свій секціон. Можливо, навіть перейшов в іншу якість. Нам би таких хлопців бодай десяток, і можна творити чудеса.
Я насторожився. Якщо наш психоаналітик співає панегірики, то чекай гіркої піґулки. Для врівноваження стану.
Ми виїхали на автостраду і повернули на Тулон. Моє омріяне місто Марсель залишилося збоку, зі швидкістю двісті кілометрів на годину ми віддалялися від його портів, від платанового бульвару Курс-П’єр-де-Пуже, від собору Тієї, що рятує на водах… Більше я ні про що не хотів думати і говорити. І, напевно, саме тому, відчувши Сіякову прихильність, одважився на запитання, яке, може, й не годилося б йому ставити. Та все-таки я чомусь думав, що заслужив таке право.
— Як ви гадаєте,— спитав я,— а її батько повернеться з того світу?
— Чий батько? — не зрозумів він.
— Хедин.
— Якої Хеди? — Сіяк не зводив очей з дороги.
— Тієї дівчини, що вийшла зі мною з літака,— просто сказав я, дратуючись його психологічними вивертами.
— У цієї дівчини ніколи не було батька.
— Як… не було?
— Так,— сказав він.— Очевидно, мама її народила від елементала.
Профілю Андре Сіяка торкнулася загадкова усмішка. Ніби тим елементалом був він.
— Не розумію…
— Ти хочеш сказати, що й досі не здогадався?
— Про що? — ледве не закричав я.— Про те, що вона не дочка генерала? Хай буде так! Яке це має значення? Все одно її треба було врятувати, хоч би чия вона була.
— Звісно,— Сіяк побарабанив пальцями по керму.— Для того тебе й послали. Саме тебе. Я мрію про секціон із таких хлопців, як ти.
Я думав про своє. Чия ж вона все-таки дочка? Чи не того генпрокурора, що зробив подання до Міжнародного суду в Гаазі?.. А як же Полтавщина, українська школа?.. Хоча Полтавщину я додумав сам. В Україні міг свого часу жити будь-хто із їхніх теперішніх лідерів. Зрештою, це не мало значення — чия вона дочка, але, з другого боку, дуже кортіло знати, бо тоді я ще мав би якусь ефемерну надію коли-небудь натрапити на її слід. Свята наївність — хто ж тобі скаже?
— Невже ти справді не здогадався? — знов запитав психоаналітик-альбінос.— Скажи правду, бо ти мене розчаровуєш.
— Яку правду?
— На якому етапі ти зрозумів, хто вона така.
Ні, він мене доконає. «У ліжку»,— хотів одповісти я, але стримався. І відвернувся до вікна.
— Яке це має значення?
— Дуже велике,— сказав Сіяк.— Це має дуже велике значення. Це найважливіший тест під час переходу в іншу якість.
— Для мене це щось інше… ніж тест.
— Жаль.
І тоді я сказав йому те, чого не варто було казати психоаналітикові. Але стан у мене був нікудишній.
— Хеда ніколи не буде для мене тестом.
— Ніякої Хеди нема. Це наша людина.
— Хто-о-о?
— Вона такий же наш командос, як і ти. Елементал.
Він огрів мене булавою по голові. Але моє нутро було ще живим і відмовлялося вірити.
— Справжня дочка, про яку ти думаєш, давно в безпеці,— сказав Сіяк.— Її підмінили нашою людиною. І, як виявилося, дуже вчасно.
— То для чого оце все було?
— Випробування,— сказав він.— Випробування в реальних умовах.
Я відчув, як тонесенька струна, що бриніла в моїх грудях, напнулася ще дужче і тріснула, мов кінський волос на мандоліні блазня.
— А Русланбек? — спитав я.
— А що Русланбек? Він теж чудовий чоловік, але до того справжню Хеду ніколи не бачив. Він і гадки не мав, що це не дочка…
— А трупи? А кров?!! — я таки зірвався на крик.
— Трупи? — профіль альбіноса знов зворухнувся у посмішці.— Ти хочеш сказати, що ти вбивав невинних людей? Не повірю. Чи, може, ти кидав бомби на жінок і дітей?
Але я вже його не слухав. Моя грудна порожнина знов була мертвою, я лише за інерцією проказав уже сам до себе:
— А казка… Звідки вона знала про Котигорошка?
— Елементали знають усе,— сказав він.— І коли перевтілюються в іншу людину, то роблять це бездоганно.
Бездоганно… Ось що означало це слово, коли йшлося про моє завдання. Про тест…
— Але гроші ти, звичайно, отримаєш,— сказав він.— Уже взавтра півмільйона франків будуть на твоєму рахунку. Бо…
Він ударив по гальмах — попереду, під естакадою, утворився затор.
— Бо що? — спитав я.
Андре Сіяк, скориставшись зупинкою, повернув до мене своє крейдяне обличчя. Біла паморозь лежала на тому обличчі. Очі в нього теж були білі, як у диявола-альбіноса. Та я витримав його погляд.