Десь опівдні Мішель відчинив двері її палати. Дихання хворої було вкрай слабким, простирадло на її грудях майже не рухалося, проте, за словами лікаря, цього було досить для живлення тканин киснем, якщо дихання ще більше ослабне, доведеться застосовувати допоміжний вентиляційний апарат. А поки що в неї вище ліктя стирчала голка крапельниці, на тім’ї був прикріплений електрод, і це було все. Сонячний промінь розлився по білосніжному простирадлу, грався її гарними світлими пасмами. Її обличчя із заплющеними очима, трохи блідіше, ніж звичайно, здавалося безкінечно спокійним і мирним. Так, ніби її полишили всі страхи, ніколи ще вона не здавалася Мішелю такою щасливою. Він завжди був схильний плутати щастя з комою; однак зараз вона здавалася йому незмірно щасливою. Він провів рукою по її волоссю, поцілував у чоло, в теплі губи. Це трапилося надто пізно, однак це було добре. Він пробув у палаті до пізнього вечора. Повернувшись у коридор, він розкрив книгу буддійських медитацій, зібраних доктором Авансом Венцем (протягом останніх місяців він носив її в кишені — це була зовсім маленька, у темно–червоній оправі книжечка).
Так трапилось не тільки через них, подумав він, вони живуть у тяжкому світі, де панують конкуренція і боротьба, метушня і насильство, гармонійного світу вони не знали. З другого боку, вони нічого не зробили для того, щоб змінити його на краще, абсолютно нічого. Він нарешті визнав, що слід було подарувати Анабель дитину. Раптом згадав, що він зробив це або майже зробив, принаймні згодився на таку перспективу, ця думка якоюсь мірою сповнила його позитивом. Тепер він зрозумів, звідки взялись ота ніжність і вдоволення, якими дихали ці останні тижні. І саме тепер він не міг більше нічого, в імперії нездоров’я і смерті ніхто нічого більше не спроможний зробити, але хоча б декілька тижнів вона прожила з відчуттям, що її люблять.
Увечері мати Анабель приєдналась до нього, вона прийшла довідатися, чи немає якихось новин. Ні, ситуація не змінилася; стан глибокої коми міг тривати довго й бути стабільним, як нагадала їй медсестра, іноді місяці минають, перш ніж стає можливим щось прогнозувати. Мати зайшла до дочки, а вже за хвилину вийшла ридаючи. «Я не можу збагнути… Не розумію, чому так складається життя. Знаєте, це була така мила дівчинка. Завжди сердечна, без фокусів. Не скаржилась, але я знаю, щасливою вона не була. Вона прожила не таке життя, на яке заслуговувала».
Трохи згодом вона пішла, було помітно, що мужність покидає її. А йому, як не дивно, не хотілося ні їсти, ні спати. Він пройшовся коридором, спустився вниз, у хол. Латинос, який чергував на вході, розв’язував кросворд; він кивнув йому. Мішель узяв на роздачі чашку гарячого какао, підійшов до вікна. На небі у просвіті між висотними будинками плив місяць; автомобілі весь час проїздили по авеню Шалон. Він непогано розбирався в медицині, щоб зрозуміти — життя Анабель висить на волосинці. Її мати мала слушність, хоч і не усвідомлювала цього, людина за самою своєю природою не сприймає смерті — ані своєї, ані чужої. Мішель підійшов до вахтера і спитав, чи не дасть той йому папірця, трохи здивований, той простяг пачку бланків з лікарняним грифом (саме цей гриф дав згодом Хюбчеяку змогу ідентифікувати текст, виділивши його з купи нотаток, знайдених у Кліфдені). Деякі люди несамовито чіпляються за життя, вони розлучаються з ним, як казав Руссо, без охоти; з Анабель, як він уже зрозумів, усе було інакше.