Тридцять перше грудня 1999 року припало на п’ятницю. У клініці Вер’єр–ле–Бюїсон, де Брюно судилося провести свої останні дні, влаштували невеличке свято, спільне для пацієнтів і обслуговуючого персоналу. Пили шампанське, закушували чіпсами з паприкою. Згодом, у розпал вечірки Брюно танцював з медсестрою. Він не відчував себе нещасним, ліки робили свою справу, і всі бажання в нього були мертвими. Він любив попоїсти, захопився телегрою, яку перед вечерею дивились усі. Від зміни днів він уже не очікував нічого, і цей вечір — останній вечір другого тисячоліття минув для нього непогано.
На цвинтарях усього світу нещодавні небіжчики продовжували гнити в своїх могилах, повільно перетворюючись на скелети.
Мішель провів вечір у себе вдома. Його думки блукали надто далеко, щоб він міг почути відгомін свята, яке вирувало у селищі. Декілька разів до нього приходили спомини про Анабель — згладжені часом мирні картини, образ бабусі теж виникав у пам’яті. Він згадав, як у віці тринадцяти–чотирнадцяти років він купував кишенькові ліхтарики, маленькі механічні пристрої, які він полюбляв без кінця розбирати і збирати знову. Згадав він і літачок з моторчиком — подарунок бабусі, який йому ніколи не вдавалось підняти у повітря. Це був красивий літак кольору хакі, зрештою він так і залишився лежати в коробці. Буття, зігріте потоками споминів, схоже, було наділене деякими індивідуальними рисами. Поки є істоти, є й думки. Думки не займають жодного місця. Істоти ж окуповують частину простору, ми їх бачимо. Їх образ формується на кристалику, проникає крізь вологу слизової оболонки ока і потрапляє на сітківку. Один у порожньому домі, Мішель був присутній на скромному параді спогадів. Протягом вечора у його мозок повільно входила, заповнюючи його, єдина незаперечна переконаність: незабаром, дуже скоро він зможе знову взятися до роботи.
Всюди на поверхні планети рід людський, натомлений, змучений, без віри в самого себе і власну історію, попри всі незгоди, готувався вступити у нове тисячоліття.
7
Дехто каже:
«Наша нова цивілізація ще така молода,
Ще така непорочна,
Ми тільки–тіль прямуємо до світла,
У наших душах живе Небезпечна і тяжка пам’ять
Минулих століть,
Ми ніяк не позбудемось цього видіння,
Може, краще забути про все й не чіпати ?
Співрозмовник підводиться, до пуття все осмислює,
Квапиться нагадати, розважливо й строго,
Що у людському світі йде революція,
Метафізики світло — єдиний шлях.
Таж могли християни на античність дивитись,
Стародавнього світу закони вивчати,
Не боятись в язичництво знову вернутись,
Світ Христа не боялися занапастити,
Бо ту грань перейшли, той політ для фантазій,
І на новий щабель піднялись без вагання,
Матеріалізм серця й уми заполонив —
Християнські догмати, служба в храмі Вже душу не гріє,
Бо не йде через серце та віра Христова,
Те єдине, про що кожен змалечку мріє.
Хоч святі книжки достеменно
І вивчають культуру, і вік кам’яний,
І будову скелета, і череп в натурі,
Та дарма, і про предків так мало всі знають,
Що їх так хвилювало, що віру давало,
Визначало поняття благодаті й гріха ?
Ми сьогодні не знаємо, лише це констатуємо,
Посередині істина, пам’ять предків глуха.
Загалом, все це нас не настільки й турбує,
Ми не схожі на тих, хто у Вічність пішов,
їх поняття і цінності мало хвилюють,
Хоч в якімсь поколінні одна у нас кров.
Без зусиль ми їх світ із смертями відкинемо,
Слід століття біди з небуття повернуть.
Назавжди закінчилась, спливла стара ера,
І ми вільні самі обирати вже путь.
Між 1905 і 1915 роками Альберт Ейнштейн майже зовсім самотужки, до того ж, маючи досить обмежені математичні знання, зміг, виходячи з первісного інтуїтивного здогаду, який і визначив, власне, принципи теорії відносності, розробити загальну теорію гравітації, простору і часу, яка й визначила в подальшому розвиток астрофізики. Цю зухвалу поодиноку працю, що здійснилась, на думку Гілберта, «на честь розуму людського» у сфері, схоже, далекій від будь–якої корисної практики, в епоху, не придатну для створення дослідницьких товариств, можна порівняти з працями Кантора, який створив типологію утворюваної безкінечності, або Готлоба Фреге, котрий переглянув основи логіки. Разом з тим, як підкреслює Хюбчеяк у своїй передмові до «Кліфденських нотаток», його можна прирівняти до самостійних інтелектуальних зусиль, які здійснив між 2000 і 2009 роками у Кліфдені Джерзінські, тим паче що йому навіть більшою мірою, ніж свого часу Ейнштейну бракувало математичного забезпечення, щоб підвести під свої гіпотези по–справжньому точний фундамент.