Його позиція була непохитною, і Джерзінські усвідомлював це: хіба потреба в онтології не була дитячою хворобою людського розуму? Наприкінці 2005 року він під час поїздки до Дубліна випадково натрапив на «Книгу кельтів». Хюбчеяк стверджує цілком упевнено, що зустрічі з цією яскравою, у формальному відношенні неймовірно складною книжкою, рукописом, найімовірніше, створеним монахом–ірландцем у VII столітті нашої ери, судилося стати поворотним пунктом у розвитку його думки, і що тривале споглядання цієї праці дозволило йому в результаті серії прозрінь, які заднім числом набувають у нас характеру дива, подолати складнощі розрахунку енергетичної стабільності у надрах макромолекул, що зустрічаються у біології. Не визнаючи необхідності погоджуватися з усіма твердженнями Хюбчеяка, слід зауважити, що «Книга кельтів» завжди протягом століть викликала у коментаторів екзальтовані, майже екстатичні висловлювання. Можна навести як приклад коментар, зроблений у 1185 році Геральдусом Камбренсісом:
«Ця книга містить тлумачення до чотирьох Євангелій, згідно з текстом Святого Ієроніма, і майже стільки ж малюнків, скільки сторінок, до того ж вони чудово розфарбовані. Можна насолоджуватися ликом Божим, чудово намальованим; є й описані євангелістами зображення містичних тварин, серед яких є різні — і дво-, і чотири- і шестикрилі. Ось тут орел, там теля, а ось зображення людини, а далі левова морда та інші, майже незліченні зображення. Якщо дивитися недбало, поверхово, то здається, що це всього–на–всього мазанина, а не смислова композиція. І не помітиш жодних тонкощів, хоча тут і є суцільні тонкощі. Якщо ж постаратися глянути більш уважно, з бажанням оволодіти таємницями мистецтва, то побачиш стільки складного, так багато тонкощів, гостроти розуміння, і все таке витончене, переплетене, пов'язане, а фарби настільки свіжі й світоносні, що можна з певністю стверджувати: все це, схоже, витвір ангельських, а не людських рук».
Можна також погодитися з Хюбчеяком у його твердженні, що будь–яка нова філософія, навіть якщо вона і заявляє про себе в аксіоматичній, суто логічній формі, насправді взаємозв’язана з новою візуальною концепцією Всесвіту. Наділяючи людство фізичним безсмертям, Джерзінські, цілком вочевидь, зробив глибоку модифікацію нашої концепції часу; але головним його досягненням, на думку Хюбчеяка, було те, що саме він заклав вихідні елементи нової філософії простору. Щоб трохи наблизитися до Джерзінські, відчути хід його міркувань, достатньо заглибитись у безкінечні будови з кіл та спіралей, які складають орнаментальне підґрунтя «Книги кельтів», або перечитати розкішні «Міркування про переплетіння», навіяні йому цим манускриптом і надруковані окремо від «Кліфденських нотаток».
«Природні форми, — пише Джерзінські, — суть форми людські. Це в нашій голові виникли трикутники, переплетіння і розгалуження. Ми впізнаємо їх, ми їх оцінюємо, ми живемо, оточені ними. Живемо серед наших же, людських створінь, які співвідносяться з людиною, ми розвиваємось і вмираємо. У лоні простору, людського простору, ми здійснюємо вимірювання; саме завдяки їм ми творимо простір.
Людина мало що знає, — розмірковує далі Джерзінські, — Ті лякає ідея простору; вона вважає його величезним, нічним і розверстим. Вона уявляє собі істот найпростішої кулеподібної форми, загублених у просторі, стиснутих, розчавлених вічною присутністю трьох вимірів. Налякані ідеєю простору, людські істоти щуляться — їм холодно і лячно. У кращому разі, вони долають простір, сумно вітаючи одне одного при зустрічі. А тим часом цей простір міститься у них самих, йдеться не більше ніж про витвір їх власної свідомості.