Інші критики, схоже, дивилися глибше — вони акцентували увагу на тому факті, що у лоні нового роду, створеного виходячи з праць Джерзінські, усі індивіди стануть носіями однакового генетичного коду, таким чином, зникне один з основних елементів, які визначають особистість людини. На це Хюбчеяк пристрасно відповідав, що природжена індивідуальність, якою ми, не визнаючи трагічності становища, так пишаємося, саме й була джерелом і першопричиною усіх наших лих. Ідеї, що людській особистості загрожує зникнення, він протиставляв конкретний і наочний приклад однояйцевих близнюків, які, незважаючи на свій абсолютно ідентичний генотип, розвивають протягом життя власну особистість залежно від індивідуальних життєвих обставин, зберігаючи при цьому зв’язок утаємниченого братства — братства, яке, за Хюбчеяком, якраз і є тим самим необхідним елементом відродження примиреного людства.
Незаперечно, Хюбчеяк не лукавив, оголошуючи себе просто соратником і продовжувачем справи Джерзінські, лише виконавцем, єдиним прагненням якого є практичне втілення задуманого вчителем. Запорукою успіху, наприклад, можна вважати його вірність дивній ідеї, висловленій на сторінках «Кліфденських нотаток»: чисельність нового роду повинна залишатися завжди адекватною чисельності роду попереднього, отже, слід створити індивіда, потім двох, потім трьох, п’ятьох… коротше, поки буде досягнуто попереднє значення. Метою було підтримання кількості індивідів, яка становила число, що ділиться лише само на себе і на одиницю і, певне, покликане символічно привернути увагу до тієї небезпеки, яка викликана можливістю допущення у надрах будь–якого соціуму поділу його на більш дрібні окремі частини. Однак слід зауважити, що Хюбчеяк помістив цю умову в опублікованому списку глобальних завдань, ніяк не пояснивши суті цього кроку. Якщо ж розглядати проблему у більш загальному вигляді, стає ясно, що лише суто позитивістське читання праці Джерзінські мало було привести Хюбчеяка до постійної недооцінки масштабів метафізичного перевороту, який неодмінно мав супроводжувати цю глибоку біологічну мутацію, що по суті не мала прецедентів в історії людства.
Таке грубе невизнання філософського сенсу проекту і навіть самого поняття філософського сенсу взагалі, однак, ніякою мірою не могло стати на перешкоді його реалізації чи навіть загальмувати її. Все це свідчить про те, наскільки широко у всій сукупності західних суспільств, так само як і в більш розвинутій їх частині, репрезентованій рухом New Age, поширилася ідея, що фундаментальна мутація стає необхідною для виживання людського суспільства взагалі — така мутація, яка переконливим чином відродить суть понять колективності, постійності, стабільності і святості. Це свідчить також про те, наскільки філософські питання втратили з–поміж людей всяку грунтовність. Вселенське осміяння, якому після десятиріч бездумного поклоніння і шанування раптом були піддані праці Фуко, Лакана, Деріда і Дельоза, не тільки не залишило на той момент місця для будь–якої нової філософської доктрини, а й навпаки, вщент дискредитувало усе те співтовариство інтелектуалів, яке оголосило себе «гуманітаріями»; з того часу в усіх сферах мислення незворотної сили набули діячі науки. Навіть той випадковий, сповнений протиріч і невизначеності інтерес, який прихилвники руху New Age час від часу проявляли до вірувань, що беруть початок у «традиціях стародавньої духовності», свідчить лише про їх болісну розгубленість, яка часом доходила до меж шизофренії. Насправді ж вони, як і інші члени суспільства, а, можливо, навіть і більше, не могли вірити нічому, крім науки, яка була для них єдиним і незаперечним критерієм істинності. У глибині душі вони, як і інші члени суспільства, вважали, що вирішення усіх проблем, включаючи психологічні, соціологічні і в більш широкому сенсі загальнолюдські, лежить у сфері технічної думки. Так що Хюбчеяк, власне, не ризикував зіштовхнутися із опором, коли в 2013 році виголосив свій знаменитий девіз, якому судилося справді стати початком перевороту у громадській думці, планетарного за своїми масштабами: ЗМІНИ ЗДІЙСНЯТЬСЯ НЕ В УМАХ, А В ГЕНАХ.