— Ні, африканські танці мені не до смаку, це надто…
Що «надто»? Він розумів її збентеження. Надто примітивно? Мабуть, що ні. Надто ритмічно? Це зауваження вже межує з расизмом. Рішуче нічого не можна сказати проти цих дурнуватих африканських танців. Бідолашна Софі, вона намагалася влучно підібрати слова, щоб висловитися якомога краще. В неї гарне обличчя, чорне волосся, блакитні очі, дуже біла шкіра. В неї, мабуть, дуже маленькі, але досить чутливі груди. Певно, вона бретонка.
— Ти з Бретані? — спитав він.
— Так, із Сен–Брийока! — радісно відгукнулась вона і додала: — Проте я обожнюю бразильські танці… — Мабуть, щоб виправдати свою нездатність оцінити танці Африки.
Цього було досить, щоб вивести Брюно з рівноваги. Він шаленів од цієї ідіотської пробразильської манії. Чому Бразилія? Виходячи з того, що він про неї чув, то була гівняна країна, яку населяли фанатичні бовдури, що фанатіли від футболу та автогонок. Насильство, вбогість і корупція досягають там максимального розвитку. Якщо існує на світі огидне, найвидатніше за своєю мерзенністю місце, то це, безперечно, Бразилія.
— Софі! — у захваті вигукнув Брюно. — Я міг би вирушити у відпустку до Бразилії. Я би мотався серед фавел. У броньованому мікроавтобусі. Я милувався б маленькими восьмирічними вбивцями, які мріють стати ватажками банди, і малолітніми шльондрами, які в тринадцять років помирають від СНІДу. Так я проводив би свій ранок, а після обіду йшов би на пляж у компанії розбагатілих торговців наркотиками та сутенерами. Серед того розкутого відчайдушного життя я забув би меланхолію західної людини. Софі, твоя правда: повернувшись, я довідаюся в агенції «Нувель фронтьєр».
Якийсь час Софі мовчки дивилась на нього, її обличчя стало замисленим, між бровами намітилася складка.
Мабуть, ти багато страждав, — сумно нарешті сказала вона.
Софі! — знов вигукнув Брюно. — Знаєш, що сказав Ніцше про Шекспіра? Що ця людина, мабуть, багато страждала, щоб відчути таку потребу фати блазня. Мені Шекспір здавався дутим письменником, але ж блазень він і справді рідкісний… — Він осікся, здивовано усвідомивши, що насправді починає відчувати біль. Іноді жінки бувають такими милими; на агресивність вони відповідають розумінням, на цинізм — лагідністю. Який чоловік став би так поводитися? — Софі, мені хочеться лизнути твою кіску, — пробурмотів він з почуттям; але цього разу вона його не зрозуміла. Вона обернулася до інструктора з лиж, який лапав її зад три дні тому, й почала розмовляти з ним.
Збитий з пантелику Брюно на якусь мить остовпів, потім пішов через галявину назад до автостоянки. Центр Леклерк де Шоле був відкритий до десятої години вечора. Походжаючи між прилавків, він розмірковував про те, що, коли вірити Аристотелю, жінки маленького зросту належать до біологічного виду, який відрізняється від інших представників людства. «В маленькому чоловікові я ще бачу чоловіка, — писав філософ, — але маленька жінка, на мій погляд, належить до нового різновиду істот». Як пояснити це дивне твердження, що так різко суперечить властивому для Стагіріта здоровому глузду? Він купив віскі, пачку равіолі та бісквіти з імбиром. Коли він повертався, вже стемніло. Проходячи повз джакузі, він почув шепіт, приглушений сміх. Він зупинився зі своєю сумкою фірми Леклерка в руках, глянув крізь гілки. Там, здається, були дві–три парочки; шепіт стих, чітко було чути пульсуючий плескіт води. Місяць виплив з–поза хмар. У ту ж мить підійшла ще одна пара, почала роздягатися. Шушукання відновилося. Брюно поставив додолу свій поліетиленовий пакет, дістав член і почав мастурбувати. Еякуляція настала дуже швидко, тільки–но жінка увійшла в теплу воду. Вже минав вечір п’ятниці, слід продовжити своє перебування тут ще на тиждень. Він пристосується, щось змінить у собі, знайде дівчину, почне спілкуватися з людьми.
6
У ніч з п’ятниці на суботу він погано спав, його мучили тяжкі сни. Він бачив себе в образі молодого кабанчика з пухким і гладеньким тілом. Разом зі своїми братами–свинями його тягла течія у величезний темний тунель, звивистий, зі стінами, вкритими іржею. Потік води, що ніс його, був не дуже сильним, час від часу йому вдавалося дістати ногами дна; потім набігала сильніша хвиля, і його знову відносило течією на кілька метрів униз. Іноді він ледве розрізняв біляве тільце когось зі своїх товаришів, якого нещадно тягло в глибину. Вони боролись у темряві, в тиші, яку порушував лише уривчастий скрегіт, з яким їхні копитця торкалися металевих стін. Його теж затягувало кудись униз, але разом з тим він усе чіткіше чув з глибини тунелю глухий шум механізмів. Поступово до нього дійшло, що потік тягне його до турбін з гігантськими ріжучими лопатами.