Наступного тижня він наважився показати свої тексти колезі по ліцею — п’ятдесятирічному викладачу літератури, марксисту, дуже витонченому суб’єкту, що мав репутацію гомосексуаліста. Фажарді був приємно вражений. «Вплив Клоделя… або, мабуть, скоріше Пегі, верлібрів Пегі… Але, безперечно, це дуже оригінально. Зараз такого вже не зустрінеш». У нього не було жодних сумнівів щодо того, як саме слід діяти далі: «Нескінченність» — ось де сьогодні створюється література. Ваші тексти слід надіслати Соллерсу». Дещо здивований Брюно попросив повторити це прізвище, відзначив, що воно схоже на марку канапи, потім надіслав свої тексти. За три тижні після того зателефонував до видавництва «Деноель» — на його превеликий подив, Соллерс відгукнувся, запропонував зустрітись. У середу в нього не було занять, за день дуже легко обернутися туди й назад. У потязі він спробував поринути в читання «Дивної самотності», дуже швидко облишив цей намір, проте встиг переглянути кілька сторінок журналу «Жінки» — насамперед пасажі про зади. Вони зустрілися в кафе на Університетській вулиці. Видавець запізнився на десять хвилин, увійшов, розмахуючи мундштуком, мабуть, обов’язковим атрибутом його популярності.
— Ви живете в провінції? Погано. Слід негайно переїжджати до Парижа. У вас талант.
Він повідомив Брюно, що тексти про Іоанна Павла Другого будуть надруковані в найближчому номері «Нескінченності». Це збентежило Брюно; він не знав, що у Соллерса в розпалі його «період католицької контрреформації», і почав вихваляти Папу.
— Пегі, я від нього у захваті! — у запалі вигукнув видавець. — І Сад! Сад! Головне, читайте Сада!..
— Мій текст про сім’ю…
— Так, це теж дуже добре. Ви реакціонер, от і чудово. Всі великі письменники — реакціонери. Бальзак, Флобер, Достоєвський: он скільки реакціонерів. Але ж трахатися теж потрібно, га? Потрібна груповуха. Це дуже важливо.
Хвилин за п’ять Соллерс пішов, залишивши Брюно у стані легкого нарцисового сп’яніння. Їдучи додому, він потроху заспокоївся. Філіпп Соллерс, мабуть, видатний письменник; але, якщо почитати «Жінок», розумієш, що йому не вдається потрахати нікого, крім старих шльондр з культурного середовища; мабуть, справжні красуні воліють співаків. А коли це так, то навіщо друкувати дурні віршики у гівняному журналі?
— Коли вийшов черговий номер «Нескінченності», — розповідав Брюно, — я все ж таки купив п’ять номерів. На щастя, вони не стали друкувати нотаток про Іоанна Павла Другого. — Він зітхнув. — Насправді то був поганий текст… У тебе ще вина не лишилося?
— Всього одна пляшка. — Мішель пройшов на кухню, дістав з коробки зі «Старим Папським» шосту, і останню, пляшку; він почувався справді втомленим. — Здається, тобі завтра на роботу? — спитав він.
Брюно нічого не відповів. Він зосереджено роздивлявся щось на паркеті; але там ні на що було дивитися, хіба що на кавалок бруду. Проте, коли дзвякнула пробка, він пожвавився, простягнув свою склянку. Він пив повільно, маленькими ковтками; тепер його погляд був неуважний, десь блукав на рівні батареї опалення; здавалося, він уже не хоче продовжувати розмову. Повагавшись, Мішель увімкнув телевізор. Передавали зоологічну передачу про кролів. Він вимкнув звук. Можливо, насправді, йшлося про зайців — Мішель їх завжди плутав. Він здивувався, знову почувши поруч голос Брюно:
— Я намагаюся згадати, скільки часу прожив у Діжоні. Чотири роки? П’ять років? Варто увійти в робочий режим, і всі роки стають схожими один на одного. Події, що ми їх переживаємо, мають медичну природу, ну ще й діти, вони ростуть. Віктор підріс; він називав мене татом.
Раптом Брюно розридався. Скорчившись на канапі, він трусився від плачу, схлипував. Мішель глянув на годинник, уже була п’ята година. На екрані дика кішка тримала в зубах мертвого зайця.