У той період Девід уже майже повністю відмовився від ідеї стати рок–зіркою, хоча, коли бачив по МТУ Міка Джаггера, його серце щоразу боляче стискалося. До того ж проект «Присвята Чарлзу Менсону» провалився, і хоча його й визнавали двадцятивосьмирічним, але ж насправді йому було на п’ять років більше, і він починав відчувати, що справді вже добряче постарів. Його жага влади і всемогутності перейшла у манію величі, він вирішив, що він — Наполеон. Його захоплювала ця людина, яка спалила Європу й залила її кров’ю, людина, яка знищила сотні тисяч, не маючи навіть такого виправдання, як ідеологія, віра чи бодай переконаність. На відміну од Гітлера чи Сталіна, Наполеон не вірив ні в що, крім самого себе, він рішуче відокремив власну особистість від решти світу, інші були для нього лише зброєю, засобом, що слугує його домінуючій волі. Розмірковуючи про своє італійське походження, Девід уявляв собі кревний зв’язок, що зближував його з цим диктатором, який, гуляючи на світанку полями битв, дивлячись на тисячі понівечених, з розпоротими животами тіл, міг недбало кинути: «Дрібниці… одна паризька ніч усе поповнить».
Чим далі, тим більше Девід та інші учасники групи потопали в жорстокості та звірствах. Зрідка вони знімали на плівку свої криваві ігрища, вони знімали маски; один з учасників був продюсером в індустрії відео, він мав доступ до виготовлення копій. Гарний фільм з реальним вбивством можна було продати за чималі гроші, приблизно за двадцять тисяч доларів за копію. Одного вечора, будучи запрошеним на чергову групову оргію до приятеля–адвоката, Девід упізнав один із своїх фільмів на екрані телевізора в спальні. На цій касеті, що була знята місяць тому, він розпилював статевий чоловічий орган механічною пилою. Користуючись своєю надзвичайною привабливістю, він заманив до спальні дівчину років дванадцяти, подругу хазяйської доньки, і змусив її стати навколішки перед його кріслом. Дівчина трохи комизилася, потім почала йому відсмоктувати. На екрані він наближає пилу до низу чоловіка років сорока, трохи чіпляючи нею його стегна, а той, міцно зв’язаний, лементує від жаху. Девід кінчив у рот дівчини саме в ту мить, коли лезо пили розітнуло член; він схопив дівчину за волосся, грубо вивернув їй шию і змусив довго дивитись на сцену, де крупним планом сцяв кров’ю обрубок.
Ось до чого зводилися докази, що були зібрані проти Девіда. Поліція випадково перехопила одну з матриць відео з тортурами, але, очевидно, Девіда попередили; у будь–якому разі, він устиг вчасно втекти. Тут Деніел Макміллан переходив до своєї головної тези. В своєму творі він упевнено стверджував, що так звані сатаністи не вірять у Бога, в Диявола чи у будь–яку іншу надприродну силу; вони вводили блюзнірство у свій ритуал лише як другорядну приправу, смак до якої більшість з них невдовзі втрачали. Насправді вони, подібно до їх вчителя маркіза де Сада, були цілковитими матеріалістами, такими собі гурманами, що шукають насолоду в нервових потрясіннях. За Деніелом Макмілланом, прогресуючий упродовж шістдесятих, сімдесятих, вісімдесятих, а потім і дев’яностих років розпад моральних цінностей є закономірним та неминучим процесом. Коли сексуальна насолода приїдається, природно, що людина, вільна від обмежень традиційної моралі, звертається до більш різноманітних жорстоких ігор; дві сотні років тому Сад уже пройшов цей шлях. Щодо цього серійні вбивці дев’яностих — прямі нащадки хіпі шістдесятих; їх спільними предками можна визнати таких віденських акціоністів п’ятдесятих, як Ніч, Мюель чи Шварцкоглер, які під виглядом перформансу вчиняли прилюдні розправи над тваринами; у присутності всіляких бовдурів вони виривали, роздирали на шматки їхні органи та нутрощі, вони занурювались руками в їхню плоть і кров, доводячи до останньої межі страждання невинних істот, тим часом як статист знімав цю різанину на плівку, щоб потім виставити отриманий матеріал у художній галереї. Таке діонісійське прагнення звільнення звіриного, злого начала, розбуджене віденськими акціоністами, проявлятиметься упродовж наступних десятиріч. Згідно з Деніелом Макмілланом, цей поворот, що настиг західну цивілізацію після 1945–го, є прямим поверненням до культу грубої сили, зречення од вікових норм, що століттями створювалися в ім’я моралі та права. Віденських акціоністів, бітників, хіпі та серійних убивць зближує те, що всі вони абсолютні анархісти, вони сповідують цілковите утвердження прав особистості на противагу соціальним нормам, всьому тому лицемірству, до якого, на їхню думку, зводиться мораль, почуття, справедливість та співчуття. В цьому сенсі Чарлз Менсон аж ніяк не являє собою страхітливе спотворення духовного досвіду хіпі, а логічне його довершення; Девід Ді Меола тільки продовжив, втілив у життя ідеї звільнення особистості, які проголошував його батько. Макміллан належав до партії консерваторів, а деякі його нападки проти особистої свободи викликали зубовний скрегіт у його власній партії; втім, його твір відіграв більшу роль. Збагатившись своїми авторськими правами, він з головою поринув у політику; невдовзі його обрали до Палати Общин.