— Я знаю, надто пізно, — мовила вона. — І все ж таки я б хотіла спробувати. Я все ще зберігаю шкільний проїзний квиток за сімдесят четвертий — сімдесят п’ятий, останній навчальний рік, коли ми разом ходили до ліцею. Кожного разу, як я дивлюся на нього, мені хочеться плакати. Не розумію, як усе могло до такої міри загидитися. Ніколи не зможу змиритися з цим.
19
Було зрозуміло, що серед самогубного буття західного світу їм не залишається жодного шансу. І все ж таки вони продовжували зустрічатися раз чи двічі на тиждень. Анабель порадилася з гінекологом і знову почала приймати пігулки. В нього виходило проникати у неї, але найбільше йому подобалося засинати поруч з нею, відчувати близькість її живої плоті. Однієї ночі йому привидівся парк у Руані, на правому березі Сени. Велике, майже порожнє колесо огляду крутилось у мертво–блідому небі, що нависло над силуетами важких непоказних яток, над металевими конструкціями, що їх поїла іржа. Він ішов між складських будівель, пофарбованих у тьмяні й разом з тим крикливі кольори; крижаний вітер дощовими струменями хльостав його по обличчю. В ту саму мить, коли він дійшов до виходу з території складів, на нього напали якісь одягнені в шкіру молодики з лезами. Після того, як вони кілька хвилин з люттю кремсали його, вони його відпустили. У нього кровоточили очі, він знав, що назавжди залишиться сліпим, і права рука була в нього наполовину відтята: проте всупереч болю він знав також і те, що Анабель не кине його, її кохання назавжди буде захистом для нього.
На день Всіх Святих вони разом поїхали в Сулак, на дачу брата Анабель. Першого ж ранку після приїзду вони пішли удвох на пляж. Він відчув утому, сів на лаву, а вона пішла далі. Морський простір гуркотів, накочуючи на берег туманні, сріблисто–сірі хвилі. Розбиваючись об піщані мілини, вони породжували на горизонті вологий туман, що яскраво мерехтів на сонці. Силует Анабель, майже непомітний у довгій світлій блузі, плив на тлі водної гладіні. Дуже стара німецька вівчарка сновигала між білими пластиковими столиками пляжного кафе; її теж майже не було видно, вона наче розчинялась у туманному повітрі, сповненому сонця та бризок.
Анабель попросила, щоб на вечерю їм підсмажили сіньоротого окуня; суспільство, в якому вони жили, прилучило обох до певних надмірностей, окрім звичайного задоволення їжею; отже, вони могли спробувати жити, але, по суті, їм уже не надто цього хотілося. Він співчував їй, тим величезним запасам кохання, яке, як він здогадувався, тріпотіло в глибині її скаліченої життям душі; він їй співчував, і, мабуть, це було єдине людське почуття, яке ще могло проникнути в його свідомість. В іншому все його тіло заповнювала крижана стриманість; кохати по- справжньому він більше не міг.
Повернувшись до Парижа, вони ще відчували веселі миттєвості, схожі на ті, що показують у рекламі парфумів (збігти удвох монмартськими сходами чи, припустімо, завмерти, обнявшись, на мосту Мистецтв, під раптовими спалахами прожекторів з річних трамвайчиків, що розвертаються). Вони зазнали і недільних пообідніх сутичок, майже сварок, і мовчазних миттєвостей, коли тіло скручується під простирадлом, — ці руйнівні паузи безмовності та нудьги. Квартирка Анабель була затемна, з четвертої години пополудні вже треба було вмикати світло. Нерідко вони сумували, але найголовніше, обоє були дуже серйозними. Вони знали — і він, і вона, — що переживають свій останній по–справжньому людський зв’язок, і усвідомлення цього факту вносило у кожну даровану їм миттєвість щось неймовірне. Вони відчували одне до одного надзвичайну повагу та безмірну жалість. І все ж таки в інші дні через несподівану чарівну милість вони мали хвилини, пронизані свіжим повітрям і щедрим підбадьорливим сонцем; проте набагато частіше вони відчували, як сіра завіса накриває їх самих і землю, якою вони ступають; у всьому вони вбачали призвістку кінця.
20
Брюно з Крістіаною теж повернулися до Парижа. Вранці, йдучи на роботу, він подумав про того лікаря, що зробив їм такий надзвичайний подарунок: два тижні нічим не виправданої відпустки через нібито хворобу. Він пішов до свого офісу по вулиці Гренель. Піднявшись на свій поверх, він раптом збагнув, який в нього засмаглий, здоровий вигляд і наскільки така ситуація комічна, але одразу відчув, що йому на це начхати. Колеги зі своїми аналітичними семінарами, виховання підлітків у дусі гуманності, знайомство зі світом інших культур… — усе це в його очах не мало аніякого сенсу. Крістіана відсмоктувала йому член і ходила за ним, коли він хворів; тільки Крістіана мала значення. В ту ж саму мить він усвідомив, що ніколи не побачить сина.