— Куди ви хочете доставити тіло? Мабуть, у родинний склеп?
Мішель не мав щодо цього жодних ідей, він відчував розгубленість та замішання. Якби вони вміли підтримувати родинні стосунки, позначені теплотою й прихильністю, вони б не сиділи зараз ось тут і не пекли раків перед державним службовцем, який зберігав коректність. Брюно поставився до ситуації з цілковитою байдужістю; сівши осторонь, він увімкнув на своїй переносній консолі «Мінітеля» черговий рівень «Тетріса».
— Що ж, — знову обізвався службовець, — ми можемо запропонувати вам місце на цвинтарі в Саоржі. Це буде трохи задалеко для вас, коли ви приїжджатимете пошанувати небіжчицю, якщо ви не тутешні; але з точки зору транспортування, це було б, звичайно, найпрактичніше. Поховати можна сьогодні по обіді, в цей час ми не надто зайняті. Вважаю, що проблем з дозволом на поховання не виникне.
— Ні–ні, жодних проблем! — відгукнувся лікар з дещо перебільшеним запалом. — Бланки в мене з собою. — І з грайливою посмішкою він помахав купою аркушів.
— Як мені це в біса набридло, — стиха пробубонів Брюно. І справді, його «Мінітель» видавав якусь веселу музичку.
— Ви теж згодні на поховання, пане Клеман? — підвищуючи голос, запитав службовець.
— Звісно, що ні! — Брюно різко випростався. — Моя мати хотіла, щоб її спалили у крематорії, вона надавала цьому виняткового значення!
Службовець засмутився. В Саоржі не було обладнання для кремації; тут потрібен доволі специфічний інвентар, обсяг попиту не виправдав би його придбання. Отже, правду кажучи, здійснити ти це здавалося йому вкрай нелегкою справою.
— Це остання воля моєї матері, — значуще мовив Брюно.
Запанувала тиша. Усі мовчали. Муніципальний службовець щосили напружував мозок.
— У Ніцці є крематорій, — несміливо пробурмотів він. — Можна було б замовити транспорт сюди і в зворотний бік, якщо ви не одмовилися від думки про поховання на місцевому цвинтарі. Зрозуміло, ви берете на себе всі витрати…
— У відповідь — ані слова.
— Отже, я зателефоную, — вів далі він, — треба з’ясувати, коли вони вільні.
Він розгорнув записника, дістав мобільний телефон і почав набирати номер, але тут знову втрутився Брюно.
— Облишмо це, — відмахнувся він широким жестом. — Закопаємо її тут. Чхати я хотів на її останню волю. Заплати! — владно додав він, обернувшись до Мішеля.
Той мовчки дістав чекову книжку і спитав, скільки коштуватиме місце на цвинтарі на тридцять років.
— Це правильне рішення, — схвалив муніципальний службовець. — Поки що тридцятирічна оренда, а далі буде видно.
Цвинтар розташовувався за сто метрів од селища. Двоє чоловіків у голубих робочих халатах несли труну. Вони обрали, мабуть, найзвичайнішу з білих ялицевих дошок, запаси яких зберігались на муніципальному складі; мабуть, похоронні послуги тут, у Саоржі, були чудово організовані. Вечоріло, але сонце ще припікало. Брюно та Мішель йшли пліч–о-пліч за кілька кроків позаду труни; Сивий Хіпі простував поруч, він наполягав на тому, щоб супроводжувати Джейн до місця її останнього притулку. Дорога була суха, кам’яниста, і в усьому цьому, здавалося, був певний сенс. Хижий птах, либонь мишоїд, низько ширяв у повітрі.
— Це, певно, зміїний куточок, — зауважив Брюно. Він нахилився й підняв білу з гострими краями каменюку. Перед самісіньким поворотом дороги до входу на цвинтар, ніби на підтвердження його слів, з кущів, що росли попід огорожею, виповзла гадюка; Брюно прицілився і щосили жбурнув каменюку. Та гепнулася об стіну і розлетілась на друзки, просвистівши над головою рептилії.
— Змії мають своє місце у природі, — не без урочистості в голосі сказав Сивий Хіпі.
— Природа?! Чхати хотів я на неї, друже! Насрати мені на неї! — Брюно знову був у нестямі. — Лайно твоя природа… Мій зад — ось і вся природа! — розлючено бурмотів він ще якийсь час. Проте з тієї хвилини, коли опустили труну, він тримався дуже коректно, обмежуючись лише стриманим бурмотінням та похитуючи головою, наче все, що відбувалося тут, наштовхнуло його на нові роздуми, які, втім, були ще надто туманними, щоб їх можна було висловити цілком завершено.
Коли церемонія закінчилася, Мішель видав двом службовцям щедрі чайові — він припускав, що так належить за традицією. Йому залишалося чверть години, щоб устигнути на потяг; Брюно вирішив поїхати з ним.
На вокзалі в Ніцці брати попрощалися. Вони ще не знали, що ніколи більше не побачаться.
— Тобі непогано живеться у твоїй лікарні? — спитав Мішель.