Елеонора була гарна, як серафим, проте нелукава й невинна, як і її недовге життя серед квітів. Вона не приховувала лукаво кохання, що спалахнуло в її серці, а разом зі мною зазирнула у його потаємні куточки, коли ми удвох блукали долиною і говорили про зміни, які в ній сталися. Елеонора в сльозах заговорила про останню трагічну зміну, що чекає на все людство, і відтоді тільки про це й вела мову, щоразу повертаючись до цієї сумної теми, подібно до того, як одні й ті самі яскраві образи з пісень шіразького барда* знов і знов постають у нашій уяві в розмаїтих разючих варіаціях. А одного разу вона відчула, як її персів торкнулася смерть; наче метелика-одноденку, природа наділила її досконалою красою лише для того, щоб відібрати життя. Проте Елеонорин страх перед могилою пояснювався тим, що вона одного разу розповіла мені в сутінках на березі Ріки Мовчання. Душу їй краяла думка, що, поховавши її в Долині Багатобарвних Трав, я полишу ці щасливі місця назавжди і віддам увесь шал свого кохання дівчині з світу буденного й чужого. І тоді я мерщій кинувся до ніг Елеонори і присягнув перед нею і небесами, що ніколи не з'єднаю своєї долі з жодною дочкою Землі, ні в чому не зраджу її благословенної пам'яті й не забуду те щире почуття, яке дало мені стільки щастя. І я закликав Вседержителя бути свідком моєї святої врочистої обітниці. А якщо я порушу ту обітницю, нехай упаде на мене кара, про яку я благав Його і її, святу, що житиме в Елізіумі,* і нехай кара буде такою страшною, що я не зважусь навіть говорити про неї. Коли я сказав ці слова, ясні Елеонорині очі ще більше проясніли. Вона зітхнула, неначе смертельний тягар уже не гнітив її, і, затремтівши, гірко заплакала. А втім, утішилась моєю обітницею (адже була ще дитям), і смерть їй видавалася легкою. Через кілька днів, спокійно лежачи на смертному одрі, вона сказала мені, мовляв, за те, що я зробив для заспокоєння її душі, вона після смерті охоронятиме мене, якщо їй це буде дозволено, по ночах приходитиме до мене у яв. А якщо душам раю цього не можна, вона часто звіщатиме про свою присутність — чи то дмухне мені в обличчя вечірнім вітерцем, чи то напахне повітря, яким я дихаю, ангельським фіміамом. Із цими словами вона розлучилась зі своїм безгріховним життям, ніби завершивши тим першу пору мого життя.
У своїй розповіді я нічого не приховую. Але коли переступаю бар'єр на шляху Часу, споруджений смертю коханої, і вступаю до другої пори свого життя, я відчуваю, як мій мозок огортає тінь, і я більше не вірю в бездоганність своєї пам'яті. Та однак казатиму далі. Роки поволі тяглися один за одним, а я все не виходив з Долини Багатобарвних Трав.
І знову все в ній змінилося. На деревах зів'яли і більше не розпускались схожі на зірки квіти. Зелені килими вицвіли, зблякли рубіново-червоні асфоделі, а на їхньому місці повитикалися десятки карооких фіалок, що неспокійно тріпотіли під важкою росою. На наших стежках більш не вирувало життя, бо цибатий фламінго вже не розгортав рожевих крил, а разом з рештою веселих яскравих птахів, що прилетіли колись із ним, з тугою полетів у гори. Золоті та срібні риби спливли вниз по течії і вже ніколи не прикрашали нашої чудової річки. І колискова, яка бриніла мелодійніше Еолової арфи, чарівніше за все, крім Елеонориного голосу, віддаляючись, почала стихати, поки згасла зовсім. Згодом стих і шум річки, поки нарешті над її берегами запанувала одвічна урочиста тиша. Велетенська хмара піднялася і, полишаючи верхівки гір у похмурій задумі, поринула назад, у край Гесперу, захопивши з Долини Багатобарвних Трав усю свою золоту пишноту.
Проте Елеонора не забула про свої обіцянки: адже я чув, як бряжчали ангельські кадильниці, а хвилі неземних пахощів повивали долину. Зоставшись на самоті, я відчував, як важко гупає серце, а вітерець, обвіваючи чоло, доносив до мене тихі зітхання. Часто нічне повітря наповнювалось невиразним шепотінням, а одного разу, — ох, лише одного разу! — я прокинувся від глибокого, ніби смерть, сну, відчувши на губах дотик примарних вуст.